Поняття «обґрунтовані сумніви» в адміністративному судочинстві означає, що сумніви повинні бути підкріплені конкретними фактами або доказами, які можуть викликати сумнів у правильності або законності певного рішення, дії чи бездіяльності, а також достовірності наданих (в цьому випадку) кандидатом на посаду судді відповідних пояснень, які ВККС ставить під сумнів. Ці сумніви не можуть бути простою підозрою чи відчуттям членів Комісії, а повинні базуватись на реальних фактах або обставинах, що дозволяють обґрунтовано сумніватися в певних подіях, фактах чи твердженнях. Тому мотиви відмови у наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді не мають бути формальними, номінальними чи декларативними тощо. Такі підстави мають містити змістовну, якісну інформацію про претендента на цю посаду, про його життя, відповідність поведінки морально-етичним нормам, про репутацію тощо. За наявності в розпорядженні ВККС відомостей, пояснень та документів на підтвердження доходів висновок про невідповідність рівня життя кандидата на посаду судді та членів його сім`ї розміру задекларованих ними доходів та заощаджень мав ґрунтуватися на ретельному аналізі серед іншого:- правовстановлюючих документів та підстав набуття кандидаткою та членами її сім`ї зазначеного нерухомого майна;- документів, що підтверджують доходи та витрати кандидатки на посаду судді і членів її сім`ї та період таких витрат, зокрема платіжних документів, на підставі яких набуто право власності на об'єкти нерухомого майна;- зіставлення даних про доходи (а не тільки грошові активи на кінець звітного періоду декларанта) і витрати, вартість набутого майна кандидатки та членів її сім`ї, набуті у певний період, з`ясування їх співмірності тощо. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423337 від 01.05.2025 у справі № 990/199/24 дійшла висновку, що спірне рішення ВККС не відповідає вимогам ч. 3 ст. 795 Закону № 1402-VIII щодо вмотивованості, а також критеріям обґрунтованості та розсудливості, визначеним ст. 2 КАС України, що стало підставою для визнання його протиправним і скасування.
У рішенні від 24.11.2024 у справі «Гадасюк проти України» ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення. Такий висновок ЄСПЛ зробив, встановивши, що національні суди не виконали свого обов`язку обґрунтувати власні рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи, викладені заявницею. Зокрема, суд не розглянув питання, чи були дотримані відповідні процесуальні гарантії при звільненні заявниці, а саме: чи були заявниці запропоновані інші вакантні посади. ЄСПЛ констатував, що заявниця була позбавлена права на вмотивованість судового рішення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425390 від 23.04.2025 у справі № 125/1514/20, здійснюючи перегляд за виключними обставинами постанови ВС, зазначила, що однією з найважливіших гарантій для працівників у разі зміни в організації праці, в тому числі ліквідації, реорганізації підприємства, є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Звільнення з роботи є крайнім заходом у зв`язку з об`єктивною неможливістю збереження трудових правовідносин або ж через небажання працівника продовжувати працювати на запропонованих умовах (найкращих умовах, які роботодавець об`єктивно має змогу запропонувати з урахуванням приписів трудового законодавства з дотриманням прав інших працівників, зокрема щодо переважного права на залишення на роботі). Оскільки у постанові ВС не було зроблено висновків про дотримання роботодавцем саме ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, таке судове рішення було скасовано та вирішувалось питання про поновлення позивачки на роботі. Зокрема, було враховано, що термін дії її контракту закінчився, угоди щодо продовження його дії на новий строк укладено не було, позивачка не брала участі в конкурсі на зайняття посади директора в новоствореному закладі освіти, а тому вона не може бути поновлена на посаді директора, оскільки таку посаду вона могла б обійняти лише за результатами конкурсу. Зазначене є підставою для зміни формулювання і зазначення про звільнення позивачки з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України - у зв`язку із закінченням терміну дії контракту. Зміна дати та підстав звільнення за обставинами цієї справи є єдиним можливим способом поновлення трудових прав заявниці. Одночасно було стягнуто з роботодавця на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення до дня закінчення строку дії контракту.
ВККС мала відомості щодо поїздок позивача до тимчасово окупованих територій у 2018, 2019 роках і дійшла висновку про його відповідність критеріями компетентності та доброчесності. Текст спірного рішення ВРП не містить висновку про те, що ВККС здійснила неналежну оцінку отриманих стосовно позивача відомостей. Натомість ВРП сформувала висновок про невідповідність критерію доброчесності, притому виходила з власної оцінки відомостей про кандидата та особистого переконання кожного з її членів. При оцінюванні цих відомостей поїздок до тимчасово окупованих територій ВРП керувалася індикаторами, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики, опублікованих 9.11.2023 ВККС на своєму офіційному вебсайті (п. 17). ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425386 від 17.04.2025 у справі № 990/334/24 зауважила, що загальний висновок ВРП про те, що кандидат не має чіткої громадянської позиції у зв`язку з поїздкою до Криму у 2019 році, є абстрактним, безпідставними, по суті припущенням, оскільки ВРП не оперлася на об`єктивні дані про те, якою саме була громадянська позиція позивача на той час. Зокрема, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що позивач підтримував агресивні дії російської федерації проти України або співпрацював з окупаційною владою. Оцінка нагальності потреби відвідувати племінника повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується ст. 8 Конвенції та практики ЄСПЛ щодо цього питання. Поїздка позивача до хворого племінника, щоб його провідати, підтримати, надати йому можливість поспілкуватися, сама по собі не повинна викликати сумнів у доброчесності позивача як кандидата на посаду судді. Те, що племінник позивача перебував на тимчасово окупованій росією території, є об`єктивною обставиною, незалежною від волі позивача.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425384 від 23.04.2025 у справі № 357/3145/20 конкретизувала викладений нею у постанові від 20.11.2019 у справі № 344/8200/14-ц, що:- у результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному зі співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з урахуванням вимог ч. 1 ст. 379 ЦК України, ч. 1 ст. 50 ЖК України;- поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що в разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається;-за наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. У такому випадку суд має зазначити розмір виокремлених частин колишнього спільного майна для обох сторін та визначити конкретні окремі об`єкти нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать позивачеві та відповідачеві;- за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому за бажанням можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку;- винятком із цього правила є випадки, коли всі співвласники або всі, крім одного, бажають поділу майна. У такому випадку суд має визначити частки всіх співвласників та провести поділ майна із зазначенням у резолютивній частині рішення конкретних окремих об`єктів нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать кожному з колишніх співвласників. У цьому разі право спільної власності припиняється.
24.10.2024 ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України», яке набуло статусу остаточного 24.01.2025, та встановив порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У цій справі сама залізниця або прокурор від її імені порушили цивільне провадження з метою скасування рішень місцевих рад про виділення земельних ділянок заявникам та визнання недійсними їхніх прав власності, стверджуючи, що таке виділення було незаконним з самого початку, оскільки земля належала до охоронної зони залізниць. ЄСПЛ зазначив, що на національному рівні, якби земля була відібрана у заявниці, добровільно чи ні, в процедурі відчуження землі з мотивів суспільної необхідності, виплата компенсації була б обов`язковою відповідно до національного законодавства. І навпаки, тип провадження, ініційований у цих справах (провадження у порядку rei vindicatio), не передбачав обов`язкової компенсації за втрату земельної ділянки. ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у право власності, окрім того, що викликає серйозні сумніви щодо його законності та відповідності загальним інтересам, поклало на заявницю непропорційний тягар, оскільки не було запропоновано жодної компенсації за вилучену у неї земельну ділянку. ЄСПЛ вважав, що заявники повинні бути поставлені, наскільки це можливо, у ситуацію, еквівалентну тій, у якій вони перебували б, якби не було порушення ст. 1 Першого протоколу. Держава-відповідач повинна забезпечити за допомогою належних засобів і протягом розумного строку повне відновлення прав заявників на рекультивовану землю (у тому числі шляхом поновлення національного провадження, де це може бути застосовано), або надання грошової компенсації (розрахованої відповідно до національних вимог щодо оцінки майна та практики Суду), або надання рівноправного майна. Оскільки характер установлених у рішенні ЄСПЛ порушень дає підстави для висновків, що правильність вирішення справи потребує встановлення певних обставин і перевірки доказів, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127424263 від 14.05.2025 дійшла висновку про передачу справи № 466/2086/14-ц на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У справі № 363/1834/17 (постанова від 13.07.2022) ВПВС мала вирішити, зокрема, такі питання: чи є недійсною (нікчемною) умова укладеного до 13.01.2006 кредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії) за управління кредитом; чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість. ВПВС виснувала, що означена умова кредитного договору є оспорюваною – її суд може визнати недійсною. А вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі й ефективним способом захисту у спірних правовідносинах. Правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснений Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язковий для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору. Водночас обґрунтування необхідності конкретизації вищезазначеного висновку стосовно кваліфікації як оспорюваних або нікчемних договорів про надання споживчих кредитів, у яких є несправедливі умови чи які укладені з використанням нечесної підприємницької практики, починаючи з 13.01.2006, не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких запропоновано відступити шляхом їх уточнення, сформулювала у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом № 3161-IV – до 13.01.2006. Зважаючи на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127297925 від 07.05.2025 дійшла висновку про повернення справи № 643/674/18 на розгляд ВС.
ВРП у відповідь на посилання скаржниці про необхідність зарахування до її стажу роботи на посаді судді, який дає право на відставку, п`яти років стажу роботи у галузі права відповідно до приписів статті 69 Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній на час перебування на посаді судді та на день подання заяви про відставку) зазначила, що для такого зарахування нема причин, позаяк для обчислення стажу роботи на посаді судді за точним розумінням законодавства беруть до уваги ті його норми, які є застосовними для регулювання відносин, що виникли, тобто у правовідносинах з обчисленням стажу роботи на посаді судді, який би давав право позиваці на відставку, застосування підлягали норми, які були чинними на день призначення (обрання) її на посаду судді. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127297924 від 01.05.2025 у справі № 990/368/24 погодилась з чим, оскільки вимоги до кандидатів на посаду судді були по-різному визначені законодавством України, що діяло на день їх призначення (обрання) на посаду судді, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо обчислення стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, залежно від змісту цих вимог, визначених законодавством, яке було чинним на час призначення (обрання) на посаду судді. Також, було підтверджено раніше сформовану правову позицію у постанові від 03.09.2020 у справі № 9901/521/19, що заочна та вечірня форми навчання у вищому юридичному навчальному закладі не зараховуються до стажу судді, який дає право на відставку.
ВККС стверджувала про недотримання етичних норм кандидатом на посаду судді, зважаючи на поширення ним інформації (коментарів) в соціальних мережах щодо рішень органів судової влади, що завдало шкоди авторитету судової влади та правосуддю як інституційному явищу. Положення висновку Консультативної ради європейських суддів № 25 (2022) про свободу вираження поглядів суддів роз`яснюють вимогу суддівської стриманості як обов`язку бути стриманим. Суддя повинен керуватися принципами поміркованості та коректності навіть при поширенні точної інформації. Критикуючи інших учасників системи правосуддя, суддя повинен зберігати повагу і уникати імпульсивного, безвідповідального та образливого висловлювання. Кандидат на посаду судді повинен відповідати вимогам до посади судді. Водночас рішення ВККС не містило мотивів, з яких вона виходила, оцінюючи дописи кандидата у соціальних мережах, що викликають обґрунтований сумнів щодо його відповідності критеріям доброчесності та професійної етики. Сам лише факт публікацій (коментарів) кандидатом в соціальних мережах без надання їм оцінки в спірному рішенні не може характеризувати його як належним чином мотивоване. Зважаючи на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127077679 від 01.05.2025 у справі № 990/232/24 дійшла висновку, що оскаржене рішення ВККС не невідповідає критеріям обґрунтованості, безсторонності та розсудливості, визначеним ст. 2 КАС України.
Оскільки поштове відправлення з повісткою, яке було направлене позивачу на його адресу реєстрації, повернуто до суду з поміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», то слід констатувати, що він не отримував судову повістку, адже зазначав інші альтернативні адреси, а саме адресу місця роботи, електронну пошту та телефон, що відповідає ст. 127 КАС України. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/127077656 від 17.04.2025 у справі № 990/307/23 зазначила, що суд мав ужити всіх необхідних заходів для повідомлення позивача про дату, час та місце розгляду справи, зокрема шляхом надсилання судової повістки на альтернативні адреси, зазначені позивачем в апеляційній скарзі, а також на електронну пошту та телефонограмою. З огляду на викладене Велика Палата не погодилась з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання неповажною неявки позивача та його представника в судове засідання, оскільки суд не вчинив всіх необхідних дій для належного повідомлення позивача про призначене на цей день судове засідання.
Призначення судом правозахисника позивачу в адміністративній справі КАС України не передбачає. Про це зазначається в ухвалі ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/126975065 від 24.04.2025 у справі № 990/109/25 про відмову у задоволенні клопотання позивача про про призначення йому безоплатної правової допомоги. В обґрунтування було зазначено, що безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому першої ЗУ від 02.06.201 № 3460-VI «Про безоплатну правничу допомогу», що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Відповідно до ст. 15 Закону № 3460-VI суб`єктами надання безоплатної вторинної правничої допомоги в Україні є: центри з надання безоплатної правничої допомоги; адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу. Порядок подання звернення про надання безоплатної вторинної правничої допомоги встановлений у ст. 18 Закону № 3460-VI. Таким чином, на законодавчому рівні закріплені державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги, і за наявності відповідних підстав особа може звернутися до суб`єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги, зокрема, з метою представництва його інтересів під час розгляду цієї справи судом.
TGLIST.COM.UA
