Згідно з практикою ЄСПЛ не є порушенням ст. 6 Конвенції притягнення до дисциплінарної відповідальності на основі відомостей про факти, встановлені у кримінальному провадженні, якщо такі відомості аналізувалися в контексті правил службової етики, навіть якщо особа була у кримінальному провадженні виправданою. У дисциплінарному провадженні діє принцип автономності, відповідно до якого дисциплінарне провадження розглядається незалежно від розгляду кримінального провадження. Встановлення дисциплінарним органом у діяннях судді складу дисциплінарного проступку не порушує презумпцію невинуватості, оскільки правові наслідки такого висновку обмежуються дисциплінарними відносинами та не впливають на хід і результати інших проваджень. Водночас факт вчинення суддею дій, за які її притягнуто до дисциплінарної відповідальності, мав місце, оскільки підтверджується вироком суду, що набрав законної сили, а тому висновок Дисциплінарної палати ВРП щодо встановлення такого факту було визнано правильним. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128812951 від 03.07.2025 у справі № 990SCGC/14/25 зазначила, що висловлювання судді стосовно виправдовування збройної агресії російської федерації не відповідає суспільним ідеалам миру, справедливості та є дестабілізуючим фактором, набули особливого негативного значення в контексті дотримання суддею норм суддівської етики та стандартів поведінки.
З точки зору звичайної розсудливої людини, набуття суддею громадянства російської федерації чи просто перебування судді в громадянстві російської федерації - країни, яка вчиняє воєнні злочини проти Українського народу, а також дії, спрямовані на набуття громадянства російської федерації, та відсутність проактивної поведінки щодо відмови від такого громадянства суперечать присязі судді, складаючи яку, суддя присягає Українському народові. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128812952 від 03.07.2025 у справі № 990SCGC/29/24 погодилась з висновками ВРП, що суддя вчинила дисциплінарний проступок умисно, оскільки було встановлено відсутність проактивної поведінки щодо відмови від такого громадянства. Суддя не могла не усвідомлювати загрози для конституційного ладу України, яку несуть її активні дії з набуття громадянства держави-агресора, а також не могла не передбачити, що наслідком її поведінки буде підрив авторитету правосуддя, зниження довіри громадян до судової влади, особливо в умовах тривалої збройної агресії проти України.
Не отримавши дозволу Другої Дисциплінарної палати ВРП на оскарження рішення у дисциплінарній справі, скаржник в силу закону перестав бути учасником провадження щодо притягнення судді до відповідальності, що виключає для нього можливість після цього мати права (охоронюваний законом інтерес) у відповідних правовідносинах, а відтак виключає й порушення його права (інтересу) як підставу звернення до суду за захистом. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128812946 від 03.07.2025 у справі № 990/66/25 погодилась з висновком суду першої інстанції, що спір, за вирішенням якого скаржник звернувся до адміністративного суду, не підлягає судовому розгляду взагалі, адже його звернення до суду фактично полягає в намаганні оскаржити рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП, тоді як права на це у нього немає в силу закону. У цьому зв'язку ВПВС відхилила довід скаржника, що суд першої інстанції позбавив його доступу до правосуддя. Установлене нормою п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС (у системному зв`язку з нормою ч. 1 ст. 51 Закону № 1798-VIII) обмеження щодо оскарження до суду ухвали ВРП не завдає шкоди самій суті права звернення до суду за захистом порушеного права і переслідує легітимну мету - підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за дисциплінарною скаргою підлягають установленню в межах дисциплінарного провадження.
Представник позивача просив забезпечити позов шляхом зупинення дії окремих пунктів додатка до рішення РНБО «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128654041 від 03.07.2025 у справі № 990/80/25 зауважила, що настання передбачених рішенням РНБО наслідків у вигляді застосування санкцій нерозривно пов`язане з уведенням його в дію відповідним указом Президента України. Отже, забезпечення позову у спосіб, який обрав представник позивача, фактично призведе до зупинення дії й указу, яким уведено в дію рішення РНБО, що не допускається виходячи з вимог п. 1 ч. 3 ст. 151 КАС України (не допускається забезпечення позову шляхом зупинення ВРУ, Президента України, КМУ, Рахункової палати, ВРП, ВККС, органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, та встановлення для них заборони або обов`язку вчиняти певні дії). Також було враховано, що рішення РНБО не є самостійним предметом позову. Тому необхідно враховувати п. 5 ч. 3 ст. 151 КАС України - не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення суб`єкта владних повноважень, яке не є предметом оскарження в адміністративній справі.
Позивач стверджував, що не порушив встановлений ч. 5 ст. 122 КАС України місячний строк для звернення до адміністративного суду з відповідним позовом, оскільки днем, коли він дізнався про ухвалене оскаржуване рішення, необхідно вважати 18.02.2025 - день, коли він фактично отримав і ознайомився з повним текстом зазначеного рішення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128654039 від 03.07.2025 у справі № 990/102/25 визнала такі доводи позивача помилковими, оскільки та обставина, що позивач з після обіднього часу 14.02.2025, 15.02.2025, 16.02.2025, 17.02.2025 і до обіду 18.02.2025 не перевіряв свою електронну пошту, не змінює моменту, з якого позивач міг і повинен був дізнатися про порушення своїх прав. Згідно із ч. 1 ст. 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Ураховуючи, що датою отримання оскаржуваного рішення 14.02.2025, перебіг місячного строку на звернення до адміністративного суду розпочався 15.02.2025. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Повітряні тривоги не можуть розглядатися як основна та поважна причина для поновлення строку звернення до суду, оскільки вони не мали постійного, безперервного характеру та не свідчать про фактичну неможливість подання позовної заяви протягом усього строку, встановленого процесуальним законом.
ВПВС (постанова https://reyestr.court.gov.ua/Review/128627135 від 19.06.2025 у справі № 990/239/24) погодилась з тим, що рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення може бути самостійним предметом судового розгляду поза зв`язком з вирішенням ВРП на підставі такого рішення питань щодо суддівської кар`єри. Адже оскарження рішень ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення має іншу специфіку, обумовлену притягненням судді до дисциплінарної відповідальності та особливим порядком погашення накладеного стягнення. Водночас було зауважено, що ВККС виснувала про невідповідність позивачки критеріям професійної етики та доброчесності на підставі обставин, за які позивачка вже понесла дисциплінарну відповідальність, і дисциплінарний орган, здійснюючи дисциплінарне провадження, не віднайшов підстав для звільнення позивачки із займаної посади. Обґрунтування такого рішення було переважно цитуванням встановлених ВРП обставин та їх оцінки в дисциплінарних провадженнях щодо позивачки, На переконання ВПВС в такому разі оцінювання призводить до звільнення судді з посади за ті проступки, за які дисциплінарний орган не віднайшов підстав для звільнення судді в межах дисциплінарної процедури. Отже, оскаржене рішення ВККС не може бути визнане мотивованим.
Оскільки позивач оскаржує Постанову ВРУ з підстав, зокрема, невідповідності процедури її прийняття (законодавча процедура), то перевірку цієї Постанови не можна здійснити в порядку адміністративного судочинства. Суд першої інстанції правильно не зазначив, у порядку якого судочинства має розглядатись такий спір, оскільки, на переконання ВПВС (постанова https://reyestr.court.gov.ua/Review/128595572 від 26.06.2025 у справі № 990/92/25) поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в контексті ч. 3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів ВРУ, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Конституційний Суд України).
Зі змісту позовної заяви випливає, що позивач об`єднав кілька вимог до різних суб`єктів владних повноважень. Одні з цих вимог за правилами виключної підсудності належать до компетенції ВС як суду першої інстанції, поза тим як інші його вимоги, звернуті до Міністерства охорони здоров`я, не підсудні ВС. Об`єднані у цій позовній заяві вимоги підсудні різним судам, у зв`язку із чим мають розглядатися різними судами, що буде відповідати завданню адміністративного судочинства та порядку, встановленому КАС України. Зважаючи на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128595574 від 26.06.2025 у справі № 990/99/25 погодилась з висновком суду першої інстанції про наявність правничих підстав для повернення цієї позовної заяви позивачу на підставі п. 6 ч. 4 ст. 169 КАС України, позаяк позивач об`єднав в одне провадження кілька вимог, що підсудні різним судам, і нема законних підстав для їхнього роз`єднання в окремі провадження таким чином, щоб після роз`єднання ВС як суд першої інстанції міг розглядати у самостійному провадженні позовні вимоги до Міністерства охорони здоров`я, які цьому суду за правилами виключної підсудності не підсудні.
ВРП вважала, що незазначення у вироку мотивів прийняття судом аргументів підсудного про те, що станом на дату ухвалення вироку, який переглядався за нововиявленими обставинами, йому не були відомі та не могли бути відомі обставини, на які він посилався як на нововиявлені, а також незазначення мотивів відхилення аргументів сторони обвинувачення щодо наявності доказів, які доводять вину підсудного у вчиненні вбивства, свідчать про наявність у цих діях судді складу дисциплінарного проступку, передбаченого п.п. «б» п. 1 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VIII. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128485909 від 05.06.2025 у справі № 990SCGC/3/25 дійшла висновку про відсутність підстав для скасування такого рішення ВРП. Одночасно було зауважено, що ненастання конкретної шкоди для сторін чи учасників справи внаслідок порушень заборон, яких суддя повинен дотримуватися відповідно до вимог ст. 106 Закону № 1402-VIII, незалежно від суб`єктивних та об`єктивних чинників емоційного сприйняття наслідків порушень, допущених суддею, не означає, що суддя не вчинив дій (не вдавався до бездіяльності) (умисно або внаслідок недбалості), які через специфіку судового провадження в часі та просторі відбуваються раніше (ще до настання або загрози настання шкідливих наслідків) та які набувають рис (властивостей) дисциплінарного правопорушення лише тоді, коли суддя, власне, дією (бездіяльністю), певною послідовністю (черговістю) дій у межах судового провадження порушує заборони, передбачені цією нормою Закону, і вдається до діяння, достатнього для кваліфікації його як дисциплінарного правопорушення. Протиправність дій (бездіяльності) судді, які надають їм ознак дисциплінарного правопорушення, визначається змістом порушення, його характером, істотністю, множинністю, силою (очевидністю) факту порушення.
ЄСПЛ 14.11.2024 ухвалив рішення у справі «Мадзігон та інші проти України» (яке набуло статусу остаточного), в якому констатував порушення Україною п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв`язкуз надмірною тривалістю кримінального провадження (11 років 2 місяці 14 днів) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з цим. У Рішенні Суд повторив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як: складність справи, поведінка заявників і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявників З огляду на свою практику ЄСПЛ присудив заявникам по 3000 євро на відшкодування моральної шкоди. Водночас Рішення ЄСПЛ не містить висновків про те, що в основі констатованих порушень Конвенції лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які б ставили під серйозний сумнів результат провадження або що їх було спричинено ухваленими стосовно заявників рішеннями, котрі й надалі зумовлюють негативні наслідки для заявників і не можуть бути усунуті (виправлені) в інший спосіб, аніж повторний розгляд справи. Зважаючи на це ВПВС 25.06.2025 у справі № 1-459/12 постановила https://reyestr.court.gov.ua/Review/128485945 про залишення без задоволення заяв про перегляд за виключними обставинами вироку суду.
TGLIST.COM.UA
