Локальна історія

Генляйна, якому ще не було й сорока, багато спостерігачів вважали автентичним лідером судетських німців. Він стрімко увірвався на чехословацьку політичну сцену, об’єднавши більшість своїх співвітчизників навколо партії, що виникла восени 1934 року, наче кролик, вийнятий із капелюха престидижитатора. За кілька років він став постаттю, дуже добре відомою і за межами Чехословаччини. Навіть серед чехів він деякий час викликав певну симпатію своєю лагідною і, на диво, не надто вождистською зовнішністю (в окулярах без оправ він був трохи схожий на бухгалтера), а також своєю чесністю, на якій наголошував на кожному кроці, і показним відмежуванням від великої політики, інтриг і фракційности. Йому вірили, коли він повторював: «Я, звичайно, маловідома, але порядна людина». Йому геть бракувало політичної самодостатности та вождистської харизми. У нього рідко виникали оригінальні ідеї, тому він залишав мислення своїм давнім товаришам по Союзу дружби. Відколи їхні позиції в партії почали слабшати, він дедалі більше перетворювався на маріонетку, ниточки від якої смикав Гітлер. На початку 1938 року в Чехословаччині вже давно розвіялися будь-які ілюзії щодо Генляйна, адже тільки-но він відчув за собою силу, то дедалі більше прагнув продемонструвати свою зарозумілість і непримиренність. Партійна пропаганда створювала з нього типаж жорсткого лідера. Попри те, що його спортивна в минулому статура тренера з гімнастики округлилася, а штани доводилося підтримувати підтяжками, він зухвало позував фотографам, цілячись перед собою із револьвера. Не важко було здогадатися, у чий бік він цілився.Більше про зростання впливу Генляйна і його роль в політичній кризі можна дізнатися у книзі Пйотра Маєвського "Коли спалахне війна" → bit.ly/3XcHus3

Приїхала з друкарні! Нова книжка Максима Беспалова “У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію”. У центрі сюжету – родина карпатських бойків Ориняків, про яких на початку шляху відомо лише один факт, випадково відкритий у пенсильванських лісах. Могила Єви та Марії Ориняк поблизу Централії – міста-привида, яке давно покинули мешканці через підземну пожежу. Хто ці дві українки? Звідки походили? Чому обидві померли 1918 року? Яким був їхній шлях до Америки? Чи вдасться відшукати їхніх нащадків? Та чи відомо їм хоч щось про своїх далеких родичок? Максим Беспалов описує кропіткий пошук тривалістю у 10 років, наприкінці якого автору вдається змалювати родинну сагу втрачених поколінь. Це документальний роман про масову еміграцію з Галичини понад 100 років тому, шахтарську працю у Пенсильванії, страшну пандемію іспанського грипу та повернення пам’яті. Усе це розгортається на тлі сучасної пандемії ковіду та вторгнення Росії в Україну 2022 року. Замовляйте книгу на нашому сайті → https://publishing.localhistory.org.ua/product/u-poshukah-yevy/

espreso.tv зібрали підбірку “5 книг не для всіх”, серед яких книга нашого видавництва “Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи”.“Видавці цієї книжки недаремно припускають, що саме зараз у чиїхось кабінетах може витати ідея "нового Мюнхена", маючи на увазі той час, коли Європа була поділена між загарбником і рештою "демократичного" людства. "Коли спалахне війна. 1938" Пйотра М. Маєвського – це незайве підтвердження того, що угода з дияволом ніколи не принесе добра. У книжці йдеться про те, як демократичний Захід у 1938 році намагався уникнути великої війни, але заохочував агресора до дії. Мюнхенська угода стала кульмінацією політики умиротворення, брутально знищивши суверенітет молодої Чехословацької Республіки на догоду ілюзорному миру. Її президент Едвард Бенеш тоді скрушно виснував: "Це зрада, яка сама себе покарає". Тут немає довгих розділів, оповідь радше нагадує щоденник, у якому кожен запис побудовано довкола важливих місць, людей та подій. Читач стає очевидцем і разом з протагоністами переживає увесь буремний 1938 рік, опиняючись у вирі політичного трилера, на жаль, з відомим фіналом. "У цій книжці я розповідаю про те, як 1938 року Чехословаччина стала головною гарячою точкою на мапі Європи. Однак я відтворюю не лише гру наддержав, а й, можливо, навіть передусім — внутрішньополітичні ігри та суперечки про те, варто боротися чи капітулювати. Зрештою, саме Прага вирішила, чи буде європейська криза врегульована, а чи призведе до війни" – каже автор П.Маєвський”.Підбірка “5 книг не для всіх” → https://bit.ly/3Y1rJU3Книга П.Маєвського "Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи"→ bit.ly/3XcHus3

Людмила Гриневич – керівниця робочої групи з розроблення концептуальних засад реформування історичної освіти в системі загальної середньої освіти, докторка історичних наук, директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору розповідає про те, який спадок радянської освіти ми використовуємо дотепер.“Шкільна історична освіта досі повністю не позбулася совкових атавізмів. З СССР тягнеться традиція розмежування, передовсім на психологічному рівні, вітчизняної та світової історії. Замкненим за залізною завісою поколінням совєтських дітей достатньо було знати, що комуністична партія рулить до "щасливого майбуття", усе совєтське є найкращим і навіть першу лампочку у світі винайшли не "десь там", а "тут". Світова історія залишалася за бортом. Як і українська, яку періодично то вилучали, то дозволяли в урізаному вигляді. Сьогодні ми маємо українську державу, успішну академічну історичну науку, включену у світовий науковий простір. І ми достатньо сильні й зрілі для того, щоб забезпечити поглиблене викладання школярам української історії, вписавши її у світовий контекст”.Про об’єднання предметів "Історія України" та "Всесвітня історія" в один розповідає Людмила Гриневич у матеріалі → https://bit.ly/4enjSXV

Днями презентували книгу “Сила опору. Українці в радянських таборах” у Львові в Українському католицькому університеті.Це збірка історій українців, які в період 1940―1970-их років боролися за незалежність України, пройшли табори, в'язниці, психіатричні лікарні та не зламалися. Один із спікерів презентації – дисидент, правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, політв’язень часів СРСР Мирослав Маринович. Він є одним з героїв видання. На питання, що сподвигло на протест, попри усвідомлення малих шансів на успіх, ризик втратити кар’єру, родину, волю, Мирослав Маринович сказав: “Радянська система була вибудована на тих трьох диявольських стовпах. У час своєї юності я особисто ще не відчував такого насильства. Але брехня схопила. Неможливо було зберегти самоповагу до себе як до людини та продовжувати повторювати всі офіційні слогани. Я щасливий, що обрав правильний бік. Бо система таки запалася.Я завжди цитую два дуже важливі моменти свого життя. У таборі кадебіст казав: “Ви думаєте, що повернетеся в Україну? Ніколи, поки не розкаєтесь”. Де я зараз є? В Україні. Я повернувся й уже довго тут живу. Коли я повернувся до матері, до Дрогобича, мене викликав начальник дрогобицького КДБ і сказав: “Зараз перестройка, все міняється, ми вас чіпати не будемо. Та, звичайно, за кордон ви не виїдете”. Я об'їздив пів світу. Ну, тепер скажіть, хто керує цим світом? КДБ, Путін, чи будь-хто з політиків? Ні, Господь Бог. Якщо триматися правди, любові, милосердя ― все буде добре”.“Мені здається, ми як держава, як суспільство, як академічні та громадські інституції, не до кінця виконали одне завдання: ми не знаємо українців, які стали жертвами радянського терору. Наше спільне завдання на наступні 20-100 років ― викладання мартирологу (мартиролог ― список мучеників ― ред.). Ми повинні поіменно знати українців, які стали жертвами різних репресивних режимів. Маємо знати їхню кількість. Тому і ця книжка, і інші проєкти, які зараз існують, мали б творити підмурівок національної пам'яті”, ― підсумував історик та головний редактор видання Віталій Ляска.Більше про те, як створювали книгу “Сила опору. Українці в радянських таборах” та про її значення для українців → https://bit.ly/408kEnxПридбати книгу “Сила опору. Українці в радянських таборах” можна на нашому сайті → https://bit.ly/3yDYq0J

"Через історичну ситуацію наші письменники були ангажовані внутрішніми проблемами. Українська література виконувала націєоборонну функцію. Не було ані чесної історіографії, ані журналістики, яка би писала про українські проблеми, ані політичного життя. Тож література мусила бути всім.Цілком можливо, якби Франко не мав цієї спонуки, то написав би не одне "Зів'яле листя". Може, став би українським Верленом. Але він не мав часу, тому що йому треба було бути трибуном. Попри те, що українська література була в дуже складній ситуації, вона на диво багата. Звісно, у нас є дуже жахливі сторінки. Не має жодної літератури, яка би мала своє 3 листопада 1937 року, коли за кілька днів розстріляли кілька сотень літераторів, з яких кілька десят були першорядними письменниками і до десятка абсолютними геніями, як Курбас, Зеров і Куліш. Ці кілька сотень українських письменників десь взялися. Вони існували тому, що існувала культура як потужний потік. Це як вода під кригою – його пригноблюють, але потік досить сильний, щоб тільки крига ослабне, одразу її знести". Більше про протистояння української та російської літератури розповів кандидат філологічних наук Ростислав Семків у програмі “Без брому” → https://bit.ly/3Byjrv8Читайте на нашому сайті → https://bit.ly/3TMOBp3[ Відео створено за сприяння Міжнародного фонду "Відродження" ]

На фото – Митрополит Андрей Шептицький відвідує пластовий табір на горі Сокіл у 1930 році. Пластуни вручають митрополитові “Свастику вдячності”. Ця відзнака була створена для осіб, які перебували поза Українським пластовим уладом, але своєю працею чи фінансовою допомогою зробили великий внесок у розвиток організації. Нагороду підтверджували грамотою з написом: “Відзначені цієї свастикою мають право вимагати від пластунів кожночасної послуги-помочі”.У міжвоєнні роки Митрополит опікувався усіма важливими царинами суспільного життя, пов'язаного з молоддю. Пластуни змайстрували спеціальні ноші, щоби під час урочистостей виносити Митрополита на плечах до свого товариства.Шептицький надавав “Пласту” велику матеріальну та фінансову допомогу. У 1926 році передав організації ділянку землі на горі Сокіл в урочищі Підлюте на Підкарпатті. Допомагав і матеріалами для будівництва табору. Про зв'язок “Пласту” з греко-католицькою церквою читайте у новому номері журналу “Локальна історія” → https://bit.ly/4fFpY73

На географічній карті Чигиринського району чималу територію позначено зеленим кольором. Це — Холодний Яр. Але так називають значно більшу місцевість, аніж межі урочища. Це десяток навколишніх сіл, разом із Медведівкою, Мельниками та Суботовим, що належав Богданові Хмельницькому. Холодний Яр — це насамперед про боротьбу повстанців у 1918—1922 роках й отамана Чучупака.“Мій співрозмовник Василь Чучупак — племінник знаменитого отамана Василя Чучупака. Про свого дядька він знає, що той служив у царській армії, воював у Першій світовій. А також те, що через рік ігуменя Мотронинського монастиря, що біля Мельників, попросила захистити монахинь від білогвардійців. Місцеві чоловіки організували загін. Отаманом обрали 23-річного Василя Чучупака. Наприкінці зими 1920 року в бою з більшовиками Чучупак застрелився, аби не потрапити в полон. Через два роки вороги зайняли Холодний Яр й одразу взялися очорнювати пам’ять про отамана та опір холодноярців. У Мельниках навіть сьогодні неоднозначно ставляться до того часу. Мальовничим лісом від Мельників веде вузька дорога до Троїцького Мотронинського жіночого монастиря. Настоятелька монастиря з’являється за кілька хвилин. Згадує кілька слів про давність обителі й переходить до радянського періоду. Говорить про те, як постраждав храм, коли комуністи використовували його як склад для селітри. Ігуменя Іларія розповідає про злочини нацистів під час Другої світової війни: “Німці тут заходили в кажду хату в селі і стріляли людей. Одна жінка, коли розбирали тут церкву, забрала собі ікону. І коли німець зайшов до її хати, то діти сховалися за ту ікону, так що він їх не побачив. Нацист розстріляв хату, але в дітей не попав. Так сталося чудо — ікона врятувала дітей від смерті”. Запитую про монастир як осередок Холодноярського спротиву більшовикам. Але настоятелька не хоче про це говорити. Каже, що нічого не знає про той період. Після згадки про отамана Чучупака її настрій погіршується. Тепер на запитання відповідає коротко”. Репортаж із Холодного Яру у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/rukh-iakii-nemozhlivo-zupiniti/

Мустафа Джемілєв – дисидент та політв’язень, відбув в ув’язненні 15 років, донині в Росії його судять заочно.“Мені було сім місяців, коли нас депортували. Моя сім’я потрапила в Узбекистан. Без дозволу коменданта не можна було навіть на похорон родичів у сусіднє село поїхати”, – через 75 років після тих подій розповідає дисидент та політв’язень Мустафа Джемілєв. Після школи влаштувався працювати на Ташкентський авіаційний завод. Весь вільний час просиджував у бібліотеці. Проковтував усю літературу про Крим. Досліджував, конспектував. Практикував арабську в’язь. Служити в армії відмовився. Пояснив: “В мене нема батьківщини, яку потрібно захищати. І я не вважаю, що за межами Радянського Союзу в мене є вороги”. Цим заробив собі перший арешт. Сидів в таборі “Кулюк”. У 1975–1976 роках справу Мустафи Джемілєва широко висвітлювала західна преса. В Омській виправній колонії він оголосив голодування, яке тривало 303 дні. Завдяки цьому світ дізнався про цілий народ, вигнаний із рідної землі. На судове засідання, що відбувалося 14 квітня 1976 року Джемілєва принесли на ношах. Суд оголосив вирок — два з половиною роки виправної колонії суворого режиму. У лютому 1983 року Джемілєв вирушив до Криму. Туди, де він народився, якого він зовсім не пам’ятав, і який 39 років життя вимріював як землю обітовану. На півострові родина Джемілєвих затрималася лише на три доби. Їх посадили у “воронок” і вивезли з Криму. Сьогодні Джемілєва знову судять. Заочно. За трьома статтями Кримінального кодексу Росії. Російські окупанти в його рідному Криму грають свою виставу: відкривають засідання, допитують свідків, створюють вигляд правового процесу. Сама домівка для Джемілєва закрита від 2014 року. У коридорі його київської квартири-офісу — велика карта Криму. Із давніми кримськотатарськими назвами населених пунктів, які були до Жовтневого перевороту 1917 року. Мапа тут не для того, щоб нагадувати, чий Крим. Вона — запорука того, що Мустафа Джемілєв обов’язково повернеться на півострів. Як зробив це 1989 року. Бо Крим — це його Батьківщина, його дім.Історії боротьби 25 українців читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”. Замовити за ціною 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy

Днями минає 110 років із початку Першої світової війни.Історик Ярослав Грицак вважає, що найкраще визначення Першій світовій війні дав німецький історик Ганс-Ульріх Велер. Він назвав її Urkatastrophe. Українською мовою це означення важко перекласти дослівно. Приблизно його можна передати як "катастрофа світових масштабів", "катастрофа, яка зруйнувала весь світ"."Це була перша по-справжньому індустріальна війна, із використанням найновіших технологій. Насамперед — зброї масового знищення. Перемога в цій війні вимагала від кожної зі сторін максимального використання всіх наявних природних і людських ресурсів. А Україна була майже невичерпним джерелом хліба, сталі, вугілля і гарматного м’яса. До того ж було розуміння, що від розв’язання українського питання залежить доля Російської імперії, бо вона без України не може існувати.Довга тінь Першої світової війни та всього того, що трапилося після нею у наступні тридцять років, і далі висить над Україною. Ми не можемо осунути цієї тіні, але ми маємо її переосмислити, щоб розвіяти темряву. Від цього переосмислення залежить доля кожної і кожного з нас, всієї України й усього світу".Про значення Першої світової війни для українців розповідає Ярослав Грицак у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/dovga-tin-velikoyi-viini/