Локальна історія

У сучасному Києві багато будинків, вулиць і площ пам’ятають бурхливі події Української революції 1917-1921 років та важливі етапи державного будівництва. Перший період: березень 1917-го — квітень 1918-го, коли Українська Центральна Рада відродила державу з усіма її інституціями: парламентом, урядом і судовою владою. Другий: травень– грудень 1918 року — це час існування Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Третій період: грудень 1918-го — кінець 1921-го, доба Української Народної Республіки на чолі з Директорією, що її першим кілька місяців очолював Володимир Винниченко, а згодом — Симон Петлюра. Місця битв, зборів і демонстрацій, будівлі, в яких мешкали або працювали видатні особистості. Путівник "Київські адреси Української революції 1917–1921" переносить читачів у Київ часів Української революції.Публікуємо фрагмент із книжки яка вийшла друком у 2023 році у видавництві "Комора" ↓https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/fragment-iz-knizhki-kiyivski-adresi-ukrayinskoyi-revoliutsiyi-19171921/

Culture.pl опублікували розмову з істориком, головним редактором проєкту «Локальна історія» Віталієм Ляскою про нову книгу «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи» Пйотра Маєвського.Поговорили про те, чому цю книжку важливо прочитати українцям та в чому нині актуальність історії з 1938-го. ”Ми взялися перекладати книжку Пйотра Маєвського через її потужну актуальність, особливо для українців. Ми дуже багато говоримо і знаємо про Мюнхенську змову, але дуже мало знаємо деталей. А водночас привид Мюнхена витає і досі і над Європою, і над Україною, і зрештою над всім світом. В Мюнхені в 1938 році говорилося про Чехословаччину, не зважаючи на голос Чехословаччини, без присутності Чехословаччини.І тут є дуже добрий приклад історичних грабель, на які не варто наступати знову. І якщо історія і справді чогось вчить, то приклад Мюнхена 1938 року і приклад сучасних подій – дуже добре корелюються.Маєвський до деталей відтворює повсякдення чехословацької еліти і тих світових лідерів, які Чехословаччину фактично четвертували. Багато уваги приділяє таким залаштунковим речам, як неформальні розмови еліт, боротьба розвідок, там є навіть шпигунські інциденти. Він допомагає читачу опинитися певною мірою у ролі очевидця цих подій.Це приклад якісного нонфікшену, де на 600 сторінках ти просто занурюєшся у ці події, які трапилися у 1938-му. І навіть якщо ти нічого не знаєш про Чехословаччину міжвоєнних періодів, то Пйотр Маєвський вправно проведе тебе у Прагу і буде супроводжувати тебе на цьому шляху”.Замовити книгу за зниженою ціною 540 грн замість 650 грн можна на нашому сайті → http://surl.li/nlmxlg Очікуємо з друку після 15 вересня 2024 року

Найцікавішою сторінкою відпочивальних практик українських письменників були короткі перепочинки в будинках творчости поміж роботою. Виникла ціла письменницька субкультура – переважно чоловіча. Звичай посиденьок і ведення довгих бесід залишався стабільним упродовж усієї історії письменницьких баз. Особливо культовою локацією був перший корпус Ірпінського будинку творчости.На посиденьках у кожного була своя улюблена тема, манера розповідати. Однак більшість розповідей оберталися навколо професійних проблем: література, мова, сюжети, задуми, переклади. Роль улюбленця серед письменницької братії належала Андрієві Малишку. Він завжди збирав навколо себе гурт письменників, і перебував у центрі товариства зі своїми жартами, бувальщинами, сентенціями, які пізніше ставали афоризмами. Любив розповідати анекдоти й Павло Тичина — переважно про запорожців та чумаків. Зі слів Яворівського, коли вдавалося "розбалакати" Павла Загребельного, той оповідав "свою Одіссею полоненого", Олекса Коломієць — "про свої комсомольські походеньки", Анатолій Дімаров — "свої вигадки і насмішки, яких боялися всі, хто впадав йому в око".Популярним способом проведення вільного часу була гра в більярд. За твердженням багатьох письменників, після доброї гри добре писалося. Були й інші види дачних літературних розваг — наприклад, гра в шахи та карти.В літераторів під час вакацій народжувалися нові літературні твори. "Ходімо шукати любов!" — так запрошував на чергову прогулянку Андрій Малишко своїх колег-письменників. І це означало шукати натхнення. Недаремно Володимир Яворівський якось сказав: "Ірпінь — це не іменник, це дієслово".Про те, як відпочивали та чим надихалися українські письменники розповідає письменниця Марина Гримич у матеріалі ↓ https://localhistory.org.ua/texts/statti/literaturni-vakatsiyi-ribolovlia-rilskogo-karti-malishka-biliard-sosiuri/

Влітку 1914 року у Європі постав театр Першої світової війни. Його декорації — концентраційні табори, лазарети, окопи. Спецефекти — бомби з-під крил модерних аеропланів. Випари тільки-но винайдених смертоносних газів доповнювали дійство. На сцену виходили біженці, мільйони німих статистів. Їхня дорога пролягала через Україну, що стала епіцентром цього фантасмагоричного руху.Велике переміщення народів сягло небачених масштабів. Наприкінці 1915 року в Україні налічували приблизно 400 тисяч біженців. А 1918-го — вже понад мільйон. Втеча від війни перетворилася на суцільний жах і потрясіння для жінок: вони народжували й ховали померлих немовлят, на станціях губили дітей і отримували звістки про смерть чоловіків.Влітку та восени 1915 року земські управи та громадські комітети облаштували приблизно п’ятсот різних закладів допомоги транзитним біженцям. У пунктах харчування раз на добу можна було отримати гарячу й холодну їжу, чай із хлібом, молоко для дітей.Невідомість сприяла поширенню диких чуток. Наприклад, у Херсоні біженці з Волині боялися виходити з вагонів, бо хтось пустив чутку, що їх потоплять. За деякий час біженство перестало бути надзвичайним явищем. Самі біженці та місцеве населення звикли до ситуації. Приїжджі осіли й акліматизувалися. Хтось відкрив свою справу, хтось пішов на службу. Біженці поволі ставали частиною того соціуму, який надав прихисток. Хоча основним їхнім бажанням було якомога швидше повернутися на свої, насиджені місця.Про біженців Великої війни читайте у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/statti/bizhentsi-velikoyi-viini/

Катерина Зарицька – членкиня ОУН, відбула в ув’язненні 30 років.В історію націоналістичного руху Катерина Зарицька ввійшла на початку 1930-х спершу як членкиня Юнацтва ОУН, а далі —боєво-розвідувального відділу. Найвідоміший її вчинок – причетність до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. До самого замаху вона не була причетна, але перевела через кордон бойовика Гриця Пісецького. Катрусю заарештували й вона опинилася серед підсудних Варшавського процесу ОУН. Тоді двадцятиоднолітня Катруся отримала 8 років ув’язнення та 10 років позбавлення прав. Того ж таки 1936-го у Львові відбувся ще один процес — за діяльність Крайової екзекутиви ОУН. На ньому дівчині присудили ще 5 років в’язниці. В ув’язненні дівчина познайомилася з майбутнім чоловіком — Михайлом Сорокою. Катруся вийшла на волю у травні 1939 року. Після початку Другої світової вона побралась з Михайлом і чекала первістка. Їх арештували в березні 1940 року, а вже у вересні у львівській тюрмі “Бриґідки” Катруся народила сина Богдана. Катруся вийшла з в’язниці в останні дні червня 1941 року. А вже з осени знову активно долучилася до підпільної діяльности. Її та Галину Дидик призначили працювати при Романові Шухевичу. Свою діяльність вона поєднувала з написанням теоретичних праць, які підписувала “У. Кужіль”.У 1948 році Зарицьку засудили на 25 років виправно-трудових таборів Коли на початку 1960-х у СРСР скасували 25-літні вироки, Зарицьку залишили добувати повний термін. Року 1969 після 22 літ тюрми Зарицьку відправили в табір у Мордовську АРСР. Попри величезну кількість каральних закладів, Михайло та Катерина відбували покарання “по сусідству”. Катерина тричі зверталася до адміністрації по дозвіл попрощатися з чоловіком, та їй відмовили. Наступного року її 25-літній термін ув’язнення закінчився. Усі 14 років, які прожила на волі (померла 29 серпня 1986 року), піклувалась про політв’язнів, подорожувала, присвячувалася родині. А коли 1991-го прах Михайла Сороки привезли з Мордовії до України, то поряд в одній могилі на Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку. Історії боротьби 25 українців читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”. Замовити за ціною 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy

Роман Лозинський – пластун, випускник Українського католицького університету, депутат Верховної Ради України, сьогодні працює над впровадженням закону про деколонізацію України. “Саме до Львівського осередку “Пласту” мене семирічного привели батьки у 2001 році. Для дітей “Пласт“ робив акцент на іграх, але з роками все більше уваги приділяли трьом головним обов'язкам: бути вірним Богові й Україн, допомагати іншим жити за пластовим законом і слухати пластового проводу. У 16 років я зрозумів, що дуже багато отримав від “Пласту”: друзів, середовище, спільноту, емоції, пригоди, безцінні навички. І власне тоді я сам став виховником для молодших пластунів. У XX столітті “Пласт” пережив випробування двох світових воєн, революцій, Голодомору, переслідування. До всіх процесів, що пов'язані з боротьбою за Українську державу, були долучені пластуни, які займали лідерські позиції”.Олена Степанівна, Роман Купчинський, Степан Бандера, Роман Шухевич власним прикладом показали, що бути пластунами - це не тільки про пригоди і пізнання себе, а й про обов'язок бути гідним громадянами. Не випадково в організації є слова “У “Пласті” росте новий люд”, тобто нове покоління, яке готове стати проактивним членами свого суспільства. У 2014 році, коли Росія напала на Україну, і пізніше з початком повномасштабного вторгнення понад 600 пластунів пішли добровольцями на війну. І, на жаль, більше пів сотні з них уже загинуло”.Роман Лозинський розповів про службу на фронті, а також про найболісніше – втрату побратимів.“На початку березня 2022 року я вирішив долучитися до оборони і вступити до лав ЗСУ. Першого ж дня у частині я зустрів друзі-пластунів, з якими ми воювали в одному підрозділі: Дмитра Пащука, Артемія Димида, а також Вітю-Колю Гаврилюка. З усіма цими хлопцями я воював 2022 -го та 2023 року в лавах 73-го морського центру спеціальних операцій ЗСУ.Довіра, опора, взаємодія - це те, що ми відчували, стоячи пліч-о-пліч. Втрачати друзів дуже боляче, але минає час і розумієш, що наших вже так багато в Небі, що ми просто не можемо змарнувати їхні жертви. А ще в цій війні дуже чітко розумієш, що союз різних поколінь українців, які боролися і борються за нашу країну та віддають за неї своє життя – це частина нашої ідентичности, нашого коду. Це важко виміряти чи описати, але це дуже відчувається на емоційному рівні. Тому так важливо формувати пантеон наших героїв, щоб розуміти, що часто ми не починаємо чогось нового, а продовжуємо те, за що боролися попередні покоління українців”. Повну версію розмови з Романом Лозинським читайте у новому номеру журналу “Локальна історія” → http://surl.li/daiqkn

Українські еліти, які втекли від радянської окупації та репресій після Другої світової війни і опинилися в таборах Ді-Пі, зберігали національну ідентичність за океаном протягом майже півстоліття.“У нас табори Ді-Пі губляться тому, що ми є спадкоємцями радянського дискурсу. У нас підручники з історії досі написані “язиком перестройки”. У радянському баченні української еміграція мала бути лише трудовою. Мовляв, це гнані бідні галицькі селяни, які опинились за океаном, бо мусили тікати від проклятого капіталізму. До речі, Юрій Шевельов наполягав на заміні терміна “діаспора”, який ми всі прийняли, на термін “еміграція”. Бо ж вони були еміграцією, втікали абсолютно свідомо, з вибору, втікали від радянського тоталітаризму”.Про острівці української діаспори, які врятували материкову Україну розповідає українська письменниця, публіцисткка, лавреатка Шевченківської премії та багатьох українських та міжнародних літературних відзнак Оксана Забужко.“Оці 200 тисяч нашої “планети Ді-Пі” - це люди, що розділили історичну долю інтелігенції тих народів Європи, яка опинилася в радянській пастці за результатами Ялтинської змови 1945 року. Європи, яку досі нідерландці, норвежці, шведи, народжені в 1990-ті роки, знають як “країни Східного блоку”. Вони теж тільки-но опритомнюються від цього дискурсу. Коли ти їм пояснюєш, як жахливо некоректно, ба навіть – політично токсично вживати термін “колишня радянська республіка” стосовно сьогоднішньої України, – отут їм починає розвиднятися, молодь ляскає себе по лобі: а справді, ми ж досі кажемо Eastern block, хоч його від 1989 року не існує. Звідси починається й ота дуже серйозна проблема: “непомітність”, брак присутностм в нашому баченні сучасної історії України – нашої західної еміграції і ролі, яку вона відіграла у відновленні української незалежності та у збереження нашої ідентичности. Врешті, в тому, що ми в 1990-х не повторили долі Білорусі. Тоді наша політична еміграція змогла приїхати в Україну зі своїми грошима, зі своїми ресурсами, своїми ідеями. Ба навіть із книжками, з яких ми вчилися, бо “своїх” напоготові не було. Я належу якраз до того покоління інтелігенції, яке на початку 1990-х жадібно відкривали для себе ту нашу поховану “культурну Атлантиду”, силоміць відрубаний шматок України, який нам зберегли українці на Заході. І повірте, там ще дуже є над чим працювати! Там що лежать по архівах нерозібрані з 1945-го мішки документів, які потрібно досліджувати”. Повну розмову з письменницею читайте у випуску журналу "Локальна історія", який присвячено темі таборів Ді-Пі. До 23 липня на журнал діє знижка 50%. Замовити за акційною ціною → bit.ly/3S9NIG2

Любомир Полюга – член ОУН, один з охоронців головного командира УПА, відбув в ув'язненні 8 років. Року 1942 Любомир Полюга став членом Юнацтва ОУН. Уже через два роки 19-річному хлопцеві доручали відповідальні завдання. До прикладу, він організував конспіративну «хату» у Львові для оунівців на вулиці Курковій, 40. Вдаючи підпільника АК, проникав в Інститут мікробіології і діставав медикаменти та хірургічні інструменти для УПА. Врешті Любомир Полюга став особистим охоронцем головного командира УПА Романа Шухевича. У всіх операціях молодому підпільникові неймовірно щастило: то він прийде на зустріч до конспіративної «хати» в момент, коли оперативники, що влаштували там засідку, вийшли на обід; то незнайомий чоловік попередить його про провокацію. Однак удача не могла супроводжувати молодого повстанця вічно. Восени 1947-го його таки впіймали. Йому був 21 рік. 22 вересня Полюга востаннє провів Романа Шухевича в Рогатинський ліс, а, повертаючись наступного дня, біля залізничної станції в Рогатині потрапив до рук емдебістів. Відстрілювався, однак пораненим, зомлілим, його схопили. Після 18 місяців у чотирьох різних в’язницях отримав вирок: 10 років ГУЛАГу. У грудні 1955 року Любомира звільнили. У 2015-му році Любомирові Полюзі виповнилося 90. Того ж року його молодший онук Данило подався на схід України воювати проти російських окупантів. Данило згадує, що за той час у старенького було кілька інфарктів. «— Він дуже чекав на мене, — каже Любомир. — Бабуся говорила, що то було єдине, що його тримало. Я приїхав у травні, а дідусь помер у липні«. Любомира Полюги не стало 25 липня 2016 року. До його 91-го дня народження залишалося 15 днів. Данило з Любомиром кажуть, що дідусь спровадив їм свого Ангела-хранителя. 2022 року в липні молодший Полюга внаслідок артилерійських обстрілів отримав осколкові поранення у ногу, плече й голову. Старшого поранили у вересні — артобстріл, осколки, контузія. Та найважливіше — обидва живі. Історія родини Полюг — це приклад неперервної боротьби українців за свою свободу. А також пояснення, чому ця боротьба закінчиться лише перемогою.Історії боротьби 25 українців читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”. Замовити за ціною 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy

The Village Україна опублікували підбірку 10 нових книг липня. Серед них опинилася й книжка нашого видавництва “Сила опору. Українці в радянських таборах” в жанрі нон-фікшн.“Мультимедійна онлайн-платформа про минуле і сучасне України «Локальна історія» видає книжку, у якій зібрано “25 біографічних портретів колишніх в’язнів таборів ГУЛАГу та радянських тюрем”. “Тут життєві долі й зовсім не знаних для широкого загалу людей, і відомих, навіть знакових постатей українського визвольного руху”.Та спершу автори книжки розкажуть про масштаби радянських репресій, через які люди називали СРСР “великою зоною”: від 1929 до 1953 року в ГУЛАГу перебувало майже 18 мільйонів осіб. Що ж до безпосередньо біографічних портретів, то тут будьте готові, що на кожному з них серце стискатиметься, а на очі набігатимуть сльози. Ось Катерина Зарицька, звʼязкова Романа Шухевича, засуджена на 25 років виправно-трудових таборів; ось Антон Олійник, член ОУН, який тричі тікав із таборів і був розстріляний тоді, коли в СРСР офіційно скасували смертну кару; ось Дмитро Дмитраш, позбавлений рідного дому, депортований до Сибіру, адже був братом учасників українського підпілля; ось Мирослав Симчич, Герой України, який перебував у неволі понад три десятиріччя… “Сила опору. Українці в радянських таборах” – книжка з багатьма смислами. Її можна читати як суто історичне видання, як попередження. Та головне: вона створена надихати й бути підтримкою в нашій нинішній боротьбі”. Придбати книгу можна на нашому сайті → https://bit.ly/3yDYq0J

Року 1944-го СРСР та польська комуністична влада підписали документ, що призвів до масштабного переселення українців із  прикордонних територій сучасної Польщі — Лемкіщини, Підляшшя, Надсяння, Підсяння і Холмщини — на територію України. Для окреслення цього регіону українсько-польського етнічного пограниччя часто вживають термін "Закерзоння", що виник від назви демаркаційної лінії, запропонованої міністром закордонних справ Великої Британії Джорджом Керзоном ще у липні 1920-го. Впродовж 1944—1946 років з українських етнічних територій на Закерзонні, що тепер у складі Польщі, виселили близько пів мільйона українців.Восени 1945-го краєвий провідник ОУН Закерзонського краю Ярослав Старух видав брошуру "До цілого культурного світу". У ній наголосив де проходять географічні межі проживання українців та опублікував звернення до світової громадськості, які ґрунтуються на Статуті Організації Об’єднаних Націй.Пропонуємо ознайомитися із відкритим листом українців, які після повоєнних переміщень кордонів опинилися за "лінією Керзона" ↓https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/nas-vikidaiut-nasilno-z-nashikh-khat-i-sil-zvernennia-ukrayintsiv-do-oon-u-1945-rotsi/