Роман Лозинський – пластун, випускник Українського католицького університету, депутат Верховної Ради України, сьогодні працює над впровадженням закону про деколонізацію України. “Саме до Львівського осередку “Пласту” мене семирічного привели батьки у 2001 році. Для дітей “Пласт“ робив акцент на іграх, але з роками все більше уваги приділяли трьом головним обов'язкам: бути вірним Богові й Україн, допомагати іншим жити за пластовим законом і слухати пластового проводу. У 16 років я зрозумів, що дуже багато отримав від “Пласту”: друзів, середовище, спільноту, емоції, пригоди, безцінні навички. І власне тоді я сам став виховником для молодших пластунів. У XX столітті “Пласт” пережив випробування двох світових воєн, революцій, Голодомору, переслідування. До всіх процесів, що пов'язані з боротьбою за Українську державу, були долучені пластуни, які займали лідерські позиції”.Олена Степанівна, Роман Купчинський, Степан Бандера, Роман Шухевич власним прикладом показали, що бути пластунами - це не тільки про пригоди і пізнання себе, а й про обов'язок бути гідним громадянами. Не випадково в організації є слова “У “Пласті” росте новий люд”, тобто нове покоління, яке готове стати проактивним членами свого суспільства. У 2014 році, коли Росія напала на Україну, і пізніше з початком повномасштабного вторгнення понад 600 пластунів пішли добровольцями на війну. І, на жаль, більше пів сотні з них уже загинуло”.Роман Лозинський розповів про службу на фронті, а також про найболісніше – втрату побратимів.“На початку березня 2022 року я вирішив долучитися до оборони і вступити до лав ЗСУ. Першого ж дня у частині я зустрів друзі-пластунів, з якими ми воювали в одному підрозділі: Дмитра Пащука, Артемія Димида, а також Вітю-Колю Гаврилюка. З усіма цими хлопцями я воював 2022 -го та 2023 року в лавах 73-го морського центру спеціальних операцій ЗСУ.Довіра, опора, взаємодія - це те, що ми відчували, стоячи пліч-о-пліч. Втрачати друзів дуже боляче, але минає час і розумієш, що наших вже так багато в Небі, що ми просто не можемо змарнувати їхні жертви. А ще в цій війні дуже чітко розумієш, що союз різних поколінь українців, які боролися і борються за нашу країну та віддають за неї своє життя – це частина нашої ідентичности, нашого коду. Це важко виміряти чи описати, але це дуже відчувається на емоційному рівні. Тому так важливо формувати пантеон наших героїв, щоб розуміти, що часто ми не починаємо чогось нового, а продовжуємо те, за що боролися попередні покоління українців”. Повну версію розмови з Романом Лозинським читайте у новому номеру журналу “Локальна історія” → http://surl.li/daiqkn