Українські еліти, які втекли від радянської окупації та репресій після Другої світової війни і опинилися в таборах Ді-Пі, зберігали національну ідентичність за океаном протягом майже півстоліття.“У нас табори Ді-Пі губляться тому, що ми є спадкоємцями радянського дискурсу. У нас підручники з історії досі написані “язиком перестройки”. У радянському баченні української еміграція мала бути лише трудовою. Мовляв, це гнані бідні галицькі селяни, які опинились за океаном, бо мусили тікати від проклятого капіталізму. До речі, Юрій Шевельов наполягав на заміні терміна “діаспора”, який ми всі прийняли, на термін “еміграція”. Бо ж вони були еміграцією, втікали абсолютно свідомо, з вибору, втікали від радянського тоталітаризму”.Про острівці української діаспори, які врятували материкову Україну розповідає українська письменниця, публіцисткка, лавреатка Шевченківської премії та багатьох українських та міжнародних літературних відзнак Оксана Забужко.“Оці 200 тисяч нашої “планети Ді-Пі” - це люди, що розділили історичну долю інтелігенції тих народів Європи, яка опинилася в радянській пастці за результатами Ялтинської змови 1945 року. Європи, яку досі нідерландці, норвежці, шведи, народжені в 1990-ті роки, знають як “країни Східного блоку”. Вони теж тільки-но опритомнюються від цього дискурсу. Коли ти їм пояснюєш, як жахливо некоректно, ба навіть – політично токсично вживати термін “колишня радянська республіка” стосовно сьогоднішньої України, – отут їм починає розвиднятися, молодь ляскає себе по лобі: а справді, ми ж досі кажемо Eastern block, хоч його від 1989 року не існує. Звідси починається й ота дуже серйозна проблема: “непомітність”, брак присутностм в нашому баченні сучасної історії України – нашої західної еміграції і ролі, яку вона відіграла у відновленні української незалежності та у збереження нашої ідентичности. Врешті, в тому, що ми в 1990-х не повторили долі Білорусі. Тоді наша політична еміграція змогла приїхати в Україну зі своїми грошима, зі своїми ресурсами, своїми ідеями. Ба навіть із книжками, з яких ми вчилися, бо “своїх” напоготові не було. Я належу якраз до того покоління інтелігенції, яке на початку 1990-х жадібно відкривали для себе ту нашу поховану “культурну Атлантиду”, силоміць відрубаний шматок України, який нам зберегли українці на Заході. І повірте, там ще дуже є над чим працювати! Там що лежать по архівах нерозібрані з 1945-го мішки документів, які потрібно досліджувати”. Повну розмову з письменницею читайте у випуску журналу "Локальна історія", який присвячено темі таборів Ді-Пі. До 23 липня на журнал діє знижка 50%. Замовити за акційною ціною → bit.ly/3S9NIG2