Локальна історія

Син капелана Майдану, правнук історика й підпільного священника УГКЦ у свої 27 років встиг відвідати 50 країн світу. Проїхав на мотоциклі від Мексики до Канади, підкорив Кіліманджаро, стрибнув з парашутом зі статуї Христа-Спасителя у Ріо-де-Жанейро. Ранок 24 лютого 2022 року застав Артема Димида в Бразилії. Він купив бронежилет і каску, обміняв свій Harley-Davidson на автомат. На контролі в аеропорту пояснив, що так переживає за безпеку під час польоту. Коли перетнув кордон з Україною, виставив у соцмережу фото з підписом: “Вибачте за запізнення, можна зайти?”Додому забіг на кілька годин, аби перепакувати наплічник і попрощатися. “Я тішилася, що він у Бразилії, — каже Іванка Крип’якевич-Димид— Мала надію: а раптом він заб’є на то все, бо вже повоював у 2014 році. Аж тут Артем пише: “Мамо, що у нас на сніданок?”. Таки прилетів…”У складі Сил спеціальних операцій Артем Димид займався розвідкою, і морською також. А 18 червня батькам повідомили страшну звістку: їхнього сина тяжко поранено біля села Біла Криниця на Миколаївщині. Через кілька годин він помер. Його останні слова були: “Я вижив”.До труни Артемові поклали парашут. На похороні мама заспівала синові останню колискову. “Це був крик нової мене, — пригадує пані Іванка. — Я вже інша, ніж була до 18 червня. Я не маю права на депресію, я маю діяти, народжуватися набагато сильнішою. Коли є тиша, коли я медитую чи перебуваю серед природи, я хочу чути голос сина, питатися: "Де ти?". Я йому кажу: "Не бійся, все добре. Ти все зробив правильно". Коли ми були на цвинтарі, нагадала про себе його рідна стихія — вітер. Я заплющила очі та повністю віддалася цьому вітрові. Було відчуття, ніби стою на вершині Кіліманджаро чи десь над американським каньйоном. Але стою не щоб кинутися вниз головою, а злетіти”.https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostannia-koliskova-dlia-kurki/

17 червня у віці 87 років відійшов у засвіти Карло Гінзбург — один із засновників напряму мікроісторії, відомий завдяки книжці “Сир і черви”, у якій описав світогляд італійського мірошника часів Середньовіччя на ім’я Меноккіо.“Роздуми про великі плани глибоко вплинули на моє уявлення про мікроісторію — ідея зосереджуватися на деталях, а потім розглядати деталі як випадок, який передбачає узагальнення. Випадок може бути винятковим із точки зору доказів, але він може вказувати на те, що є достатньо поширеним. Мікроісторія передбачає ретельне, складне та докладне вивчення випадків, що дає нам змогу розмірковувати про зв’язок між нормами й аномаліями. Аномалії цікавіші, когнітивно багатші за норми”. Публікуємо розмову з істориком, записану у 2022 році. Про долю його батька, який виїхав з Одеси до Італії і став учасником антифашистського руху, про те, чому він вважає поняття “національна ідентичність” зброєю, і як на поширення фейкових новин впливає неоскептицизм.https://localhistory.org.ua/texts/interviu/karlo-ginzburg-natsionalna-identichnist-tse-zbroia/

Освіта під час війни завжди є полем боротьби за майбутнє. У XX столітті школи й університети в Україні пережили русифікацію та ідеологічний тиск, зміну навчальних програм, переписування підручників. Схожі виклики українська освіта переживає і сьогодні. Нині, під час повномасштабної війни, освітяни шукають способи зберегти навчання і допомогти дітям надолужити втрачене. Саме тому громадська організація «Навчай для України» працює з двома головними проблемами: подолання освітньої нерівности й надолуження знань. Пріоритетом для них є робота у прифронтових регіонах, де більше проблем із функціонуванням шкіл та більше викликів. Наприкінці 2023-го – на початку 2024 року спільно зі Світовим банком ГО «Навчай для України» провели найбільше у світі рандомізоване контрольоване дослідження про те, як заняття в малих групах, враховуючи потреби дитини, можуть допомогти подолати освітні втрати в час війни.«Насамперед ми прагнемо посилити адвокаційну функцію та спроможність організації. Зібрати досвід, набутий у рамках імплементації всіх наших програм, зокрема «СтудМентор», і продемонструвати його на світовій арені. Адже Україна має стати тією країною, яка може показати найкращі зразки підтримки освіти в час кризи», — розповідає директорка ГО «Навчай для України» Анастасія Донська.Більше про освіту під час великих конфліктів розповів історик Павло Артимишин. А про програму «СтудМентор», яка допомагає долати освітні втрати та здобувати знання, – програмна директорка ГО «Навчай для України» Анастасія Донська. Про це читайте у новому номері «Локальної історії». Придбати журнал можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/volyn-3-2026/ [Програму «СтудМентор» реалізовує ГО «Навчай для України» у межах Багаторічної програми стійкості 2024–2026 (MYRP). Її фінансує Education Cannot Wait (ECW) – глобальний фонд ООН, що підтримує розвиток освіти в надзвичайних ситуаціях і тривалих кризах. MYRP в Україні впровадженоується за підтримки Міністерства освіти і науки України]

4 червня 1939 року народився Михайло Рожко, археолог та дослідник, який присвятив десятиліття вивченню Тустані.Історія цього захоплення почалася у вересні 1971 року. Тоді двоє студентів Львівського сільськогосподарського інституту розповіли своєму викладачеві та керівнику практики про "дивні скелі". Студенти були родом із Закарпаття, здивувати їх гірським ландшафтом складно. Тож Михайло Рожко із цікавістю вирушив із ними на околицю села. Уже перший огляд скель і слідів людської діяльности на них дав Рожку змогу зафіксувати в записах попередні висновки, які зчитало досвідчене око художника й архітектора. Тут існувала величезна споруда. Розвинене просторове мислення та уява допомогли оцінити й масштабність будівлі.Але водночас у нього прокинувся азарт дослідника: "Хто залишив на цьому кам’яному згромадженні численні пази, вруби, заглибини? Що за будівля кріпилася за їх допомогою на цих скелях? Як можна було спорудити її без сучасного крана?". Він іще не знав, що пошук відповідей стане визначальним у його житті на наступні десятиліття.Уже наступного місяця після перших відвідин урицьких скель Михайло Рожко зініціював і власними силами провів невеличку експедицію. Перша спроба обмірів показала складність і масштабність завдання, яке постало перед експедицією. Стало очевидно, що обсяг такої праці потребував значно більше часу, людей та ресурсів. Та ці виклики ще дужче мотивували молодого викладача шукати способи їх подолати, щоб, зрештою, знайти відповіді на свої питання.Поступово експедиції обростала традиціями. Окрім зміни атмосфери, нових відкриттів і пригод, тут витав дух свободи. Зашорена радянська буденність зникала в середовищі дослідників скель під керівництвом харизматичного Михайла Рожка. Його справедливість, почуття гумору, вміння організувати й надихнути на роботу вабили молодь. Експедиційники з повагою називали свого керівника "Шефом". Сформувалося ядро постійних учасників та однодумців, які їздили в Урич багато сезонів поспіль.22 грудня 2004 року Михайло Рожко закінчив свій земний шлях. Через 10 місяців — 17 жовтня 2005 року — рішенням Львівської обласної ради Державний історико-культурний заповідник "Тустань" став окремою інституцією.Сотні тисяч туристів щороку приїжджають оглянути скелі в Уричі, археологічні знахідки експедиції, а також цифрові, графічні та скульптурні реконструкції фортеці. Справа життя Михайла Рожка й далі розвивається.Про те, як Михайло Рожко відкрив для світу Тустань читайте у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/toi-khto-znaishov-fortetsiu/

Друзі! Запрошуємо вас на ексклюзивну подію “Яким є "Український націоналізм"? Розмова Мирослава Шкандрія та Євгенія Стасіневича”. Зустріч відбудеться в неділю, 7 червня, о 17:00 в Сенсі на Хрещатику (вулиця Хрещатик, 34).✍🏼Книжка Мирослава Шкандрія «Український націоналізм» – одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує нам, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції. Автор послідовно розглядає три виміри цього явища: політику через відносини з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологію через постаті основних теоретиків та внутрішні злами, а також літературу, яка стала важливим чинником формування міту націоналістичного покоління. Проаналізувавши твори Євгена Маланюка, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Олега Ольжича, Юрія Липи, Уласа Самчука, Юрія Клена та Докії Гуменної, дослідник демонструє, як художнє слово сприяло національному проєктуванню, моделюючи образ нової політичної спільноти та її можливі візії.Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності. У час нових воєн пам’яті, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.Не пропустіть нагоди поспілкуватись з автором та підписати свій примірник книжки!Учасники події:👉🏼Мирослав Шкандрій, автор книги, канадський літературознавець, історик та мистецтвознавець українського походження. 👉🏼Євгеній Стасіневич, публіцист, літературний критик.📌Коли: 7 червня (неділя) о 17:00.📍Місце зустрічі: м. Київ, Сенс на Хрещатику (вулиця Хрещатик, 34).Вхід вільний.

“Для Мікановського історія простору, що називається “Східна Європа” — це історія про множинність, величезну несхожість і водночас про спільний досвід; про територію, що стала домівкою для значно більшого різноманіття, ніж Західна Європа. Автору вдалося добре показати, як із цієї строкатості твориться певна єдність, яку всі заперечуватимуть, але яка, попри все, існувала — принаймні до Другої світової війни. Євреї, поляки, українці, роми, німці — і це лише на одному маленькому клаптику Східної Європи, що зветься Галичина. Східна Європа Мікановського — світ фронтиру: від перетину релігій до спільнот номадів та єретиків. Дуже динамічний регіон, якому бракує стабільності та сталості. Також це світ великих імперій та малих народів, столітнього ворогування та водночас співпраці; місце, де кожен народ має свої межі, які майже ніколи неможливо провести точно”, – йдеться в рецензії історика Олександра Сапронова на книгу Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо”.Що таке Східна Європа сьогодні — геополітичний термін, спадок “залізної завіси”? “Інша” Європа чи територія з безліччю кордонів, яких насправді не існує? Де цей простір починається і чи є в нього кінець?Якуб Мікановський ставить перед собою амбітне, навіть неможливе завдання — розповісти історію регіону, якого, за висловом самого автора, “більше не існує”. Складно визначити точний жанр цього дослідження, адже оповідь злітає від макро- до мікрорівня, переповідаючи місцеві легенди нині зниклих сіл у межах охоплення великих історичних розломів. Поєднання локальної та глобальної історії, етнографії, фольклористики та релігієзнавства — ось ключ до розуміння того, що очікує читача.Читайте більше в огляді на видання ↓https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/biografiia-zniklogo-svitu-skhidna-ievropa-iakuba-mikanovskogo/ 

25 травня 1926 року близько 14:00 Симон Петлюра вийшов з ресторану Bouillon Chartier, що на вулиці Расін у Парижі. Неспішно пройшов кілька десятків метрів і зупинився біля розкладки книгарні Gibert. У цей момент з протилежного боку вулиці до нього наблизився незнайомець. Чоловік звернувся до Петлюри українською та витяг револьвер із кишені піджака. Серед білого дня у центрі Парижа пролунало сім пострілів, п’ять куль влучили у Петлюру. "Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!", — вигукнув незнайомець. Перехожі не дали вбивці втекти, поліція заарештувала його на місці злочину. Важко пораненого Симона Петлюру доправили у госпіталь Charitе‌, де він і помер о 14:40. Згодом десятиліттями радянська влада намагалися вбити й саму пам'ять про нього, перетворивши ім'я Головного Отамана на тавро та синонім “бандитизму”. Але чи вдалося тоталітарній пропаганді назавжди затерти справжній масштаб лідера Української революції? Попри роки радянських міфів, постать Петлюри досі залишається на периферії нашого національного пантеону, викликаючи палкі дискусії.👉🏼У спецвипуску “Локальної історії” шукайте відповіді на складні питання. Купуйте електронний номер “Петлюра” за ціною 100 грн в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/petlyura-4-2023/

Найчастіше повстанців ховали в безіменних могилах, без будь-яких ритуалів та почестей, щоб навіть після смерти чекісти не могли розконспірувати ще живих спільників. А якщо і вдавалося встановити хреста, то більшовики знищували саме поховання. Траплялося і таке, що тлінні останки викопували та піддавали нарузі. Марія Савчин — “Марічка” пригадувала поховання окружногого провідника ОУН “Ат” у Цуманському лісі на Волині: “Бережно зложили повідривані частини тіла й обвили найбільш уцілілою палаткою. “Орлан” витягнув з кишені мундира скривавлені записну книжечку, ще один нотатник і дві мережані хустинки. Тоді мовчки опустили тіло в могилу. Крім нас, ранених, усі стали над свіжою могилою. “Прощай, вічна Тобі пам’ять, дорогий друже”, — з трудом промовив “Орлан” приглушеним від зворушення голосом. Йому важко було вимовляти слова, і мовчанка, в якій вони стояли з похиленими головами, віддаючи покійному останній німий салют, була промовистіша за слова. Побіч мене дрижачим голосом шепотів поранений “Колодка”: “Прощай, друже провіднику…” Похоронили, зрівнюючи могилу з землею. Ще й листям дубовим притрусили, щоб впізнати її не можна було, щоб ворог ще й по смерті не безчестив тіло повстанця”.https://localhistory.org.ua/texts/statti/nezabuti-v-zabutikh-mogilakh/

Книга “Український націоналізм” Мирослава Шкандрія вже кілька тижнів поспіль тримається у топ-20 продажів книгарні Сенс на Хрещатику. А також увійшла до топ-10 нон-фікшну.Це одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності.У час нових воєн пам’яті, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.Придбати видання можна на сайті “Локальної історії”: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/ або ж в Сенсі на Хрещатику!

«У більшості випадків у Східній Європі землевласники та селяни спілкувалися різними мовами або належали до різних віросповідань. У чеських землях німецькомовні католики були знаттю, чиї селяни були слов’яномовними, в Угорщині словаки працювали на носіїв мадярської мови. У Боснії слов’яномовні мусульманські вельможі використовували загони православних кріпаків. Інколи й мова, і віросповідання різнилися. Так було на землях, що колись належали до східних польських територій: католики-поляки управляли православними українцями та білорусами. Схожим чином у Трансильванії католики-угорці тримали землі, які обробляли православні румуни.Розділені за класом, мовою та вірою, землевласники та селяни нечасто змішувалися. Здавалося, що вони жили не тільки в різних світах, але окремо перебували й у потойбіччі. Коли румунські селяни малювали Страшний суд, рай і пекло на стінах своїх прегарних дерев’яних церков, вони зображували себе у ролі спасенних, а усіх грішників робили схожими на своїх угорських панів. Подібно у латиських та естонських народних піснях німецькі господарі перебувають у пеклі, закинуті у чани з киплячою смолою як покарання за те, що змушували своїх слуг «танцювати на краю тростини».Селяни працювали, а знать багатіла — за цим правилом жила вся Європа Старого порядку. Цей вид феодалізму породжував напругу всюди, де панував, однак у Східній Європі напруга загострювалася тим, що соціальні групи часто ділилися за мовою, вірою та економічним статусом. Попри очевидну ворожість, яку створювала така система, вона також передбачала певний симбіоз, хоча і нерівноправний.У середині XVIII століття османський мандрівник та державний діяч Ахмед Ресмі Ефенді описав, як ця система працювала у Речі Посполитій. Польська знать тримала під своєю владою дві групи: українців та євреїв. Кожна з них була по-своєму корисна для королівства: українці «були відповідальними за важку роботу в сільському господарстві, а євреї опікувалися купівлею та продажем, митними зборами та податками». Поляки тим часом заробляли на праці обох і «насолоджувалися життям».Цей давній лад з поділом суспільства на три групи (тих, хто володарює; тих, хто працює на землі; тих, то продає) продовжив існувати й після Речі Посполитої. Третя група торговців була необхідна, оскільки селяни та землевласники не могли існувати у вакуумі. Їм потрібен був хтось, здатний постачати речі з ширшого світу поза селом та збувати надлишок сільськогосподарської продукції за кордоном. Часто ці посередники були людьми зовнішніми, сповідували іншу віру та спілкувалися іншою мовою, аніж селяни та землевласники. Їдишомовні євреї-ашкенази Польщі, Словаччини, Угорщини, Молдови та смуги осілості є класичним зразком таких «зовнішніх людей». У Болгарії, Македонії, на півдні Румунії та у Боснії у цій ролі виступали ладиномовні євреї-сефарди».Читайте більше у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/