Локальна історія

94 роки тому народився дисидент, літературознавець та громадський діяч Іван Дзюба!"О, той Іван! У нього, без перебільшення, був закоханий увесь інтелігентський Київ. Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світлонаївними, аж мовби дитячими очима виходив на сцену – аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну – поєдинком. Він говорив спокійно і чемно. Верхівка (і політична, і літературна) люто ненавиділа його. На нього не було засобів впливу. Якщо ставлення до інших митців-дисидентів коливалося (залежно від поглядів) між повагою і несприйняттям, між симпатією і осторогою – то щодо Дзюби йшлося тільки і гранично про несамовиту любов і таку ж несамовиту ненависть".Так про шістдесяті роки Івана Дзюби згадувала Ірина Жиленко, одна з когорти "шістдесятників". Серед покоління, котре згодом увійшло в історію під цією умовною назвою, чоловік належав до "старших". Тих, котрі творили інтелектуальний ґрунт для молодого покоління.Іван Дзюба був тим, хто 4 вересня 1965 року виступив на прем’єрі "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова, відкрито та публічно заговорив про арешти української інтелігенції. Нечуваний прецедент в радянській Україні. Момент, з якого, фактично, можна брати відлік переходу шістдесятників у дисидентство. Про те, яким було життя Івана Дзюби читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/3IJhpMw

На 97-му році життя відійшла у вічність зв'язкова ОУН, багаторічна бранка радянських таборів Лідія Тиховліз. Народилася 15 грудня 1928 р. у національно свідомій родині Марії та Миколи Джулинських. Під час навчання у Львівській консерваторії Лідія приєдналася до молодіжної сітки ОУН, виконувала обов'язки зв'язкової. 26 лютого 1946 року Лідію заарештували органи НКВД. Протягом 6 місяців утримували в тюрмі "на Лонцького". Засудили до 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав.Етапували в Мордовську РСР на станцію Потьма. Депортували й маму Лідії за приналежність дочки до українського підпілля. На засланні Лідія одружилася із засудженим до 25 років таборів Степаном Тиховлозом. На волю жінка вийшла 24 серпня 1954 року. Після звільнення подружжя з дітьми переїхало до міста Старий Самбір.Лідія Тиховліз була шанованою і добре знаною в громаді рідного міста, попри поважний вік ходила до храму, відвідувала культурні та громадські заходи. Онук пані Лідії захищає Україну - воює проти ворога у складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Історія Лідії Тиховліз увійшла до книжки "Сила опору. Українці в радянських таборах", яка у 2024 році вийшла у видавництві "Локальна історія". Щирі співчуття рідним та знайомим пані Лідії. Світла пам'ять.Біографічний портрет Лідії Тиховліз у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/biografichnii-portret-lidiyi-tikhovliz/

80 років тому відбувся вибух, що змінив світ! 16 липня 1945 року США вперше випробували атомну бомбу. Так почалася епоха ядерної зброї — епоха, яка триває й досі.Запущений у 1939 році, Мангеттенський проєкт став одним із наймасштабніших і найдорожчих науково-військових проєктів в історії. Його головна мета — створити зброю небаченої руйнівної сили. Деякі вчені побоювалися, що вибух першої атомної бомби може спричинити неконтрольовану реакцію і спалити весь атмосферний кисень на планеті. Проте випробування відбулося за прогнозованим сценарієм: потужність вибуху сягнула приблизно 22 кілотонни у тротиловому еквіваленті. “Я став Смертю, руйнівником світів.” — Роберт Оппенгеймер.Перший ядерний вибух не лише продемонстрував потужність атомної зброї, а й докорінно змінив глобальну політику, заклавши нові правила співіснування держав.Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй було обіцяно в обмін на роззброєння? Чи могла вона втримати ядерний статус? Якщо так, то чи зважилась би Росія на таку зухвалу агресію? Усі ці питання глибоко осмислює і застерігає від спрощених відповідей Мар’яна Буджерин — авторка книги “Бомба у спадок” → https://bit.ly/44Pu0oS

“Роботу над оригінальним англомовним виданням книжки “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” було закінчено в 2020 році. На той час неоімперська політика Росії щодо України вже повторювала модель, яку заклала російська імперська політика XVIII століття щодо Речі Посполитої. Застосування звичних імперських інструментів — підкуп, залякування та наклепи — не завадило Речі Посполитій вийти з-під підпорядкування Росії, відновити свій суверенітет, збільшити військо, укласти нові союзи, реформувати систему державного управління і зруйнувати соціальні та релігійні бар’єри. Однак Російська імперія таки напала на сусіда, анексувала його найродючіші землі та спробувала знову уярмити його зранене ампутоване тіло. Процвітання сусідньої республіки було нестерпним для царського самодержавства, якому ідеологічно й демографічно загрожувала життєдайна культура політичних і громадянських свобод. Коли повстання знову засвідчило незламний дух Речі Посполитої, російська цариця знищила її внівець. Вона цинічно заявила, що імперія лише повернула собі російську спадщину. Із різних причин Володимирові Путіну наразі не вдається те, що вдалося Катерині ІІ, але ціна героїчного опору України намаганням знищити її як державу, націю, суспільство й культуру приголомшливо висока. Існує достатньо підстав для того, щоб українські читачі сприйняли успіхи й нещастя Речі Посполитої XVIII століття як частину історії власної країни. Однак апелюю також до універсальних мотивів. Незважаючи на всі численні приклади людської слабкости та порочности, що є на сторінках книжки, це історія оновлення та одужання наперекір обставинам. У виданні також ідеться про далекоглядні зусилля, спрямовані на відродження громадянської спільноти, яку знищила криза, попри ворожість та агресію сусідніх абсолютних монархій. Зрештою, Річ Посполита розвалилася не сама собою — вона зі зброєю в руках боролася за своє незалежне існування та була превентивно знищена.Не маю сумніву, що українські читачі зауважать схожість між тим, як Росія підривала й руйнувала Річ Посполиту XVIII столітті та її потугами вчинити те саме з Україною в XXI столітті. Драматична ескалація російської агресії 24 лютого 2022 року ще більше унаочнила цю аналогію.Присвячую цю книжку всім українцям, які беруть участь в екзистенційній боротьбі проти намагань Росії знищити їхню країну. Чинячи стійкий опір агресорові, вони захищають не лише свою незалежність, а й загальнолюдське право на свободу!”▶️ Про історичні паралелі занепаду Речі Посполитої та сучасною боротьбою України за свободу читайте у книзі “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://bit.ly/44ADvbj

Коли в Україні святкують іменини Ольги, у свідомості багатьох одразу з’являється постать владної, розумної, хитрої й далекоглядної княгині. Матері хороброго Святослава, дружини князя Ігоря, першої княгині-християнки й "залізної леді" давнього Києва. Ольгу вшановують як предтечу хрестителя Руси. Порівнюють зі святою Оленою, матір’ю рівноапостольного імператора Костянтина, який легалізував християнство в Римській імперії. Їй не судилося втілити все розпочате й задумане. Лише онук Володимир зумів розбудувати державу на Дніпрі й розпочати хрещення її люду. "Ся [Ольга] була передвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом", — писав про Ольгу хроніст у "Повісті…"Легенди про цю таємничу жінку з’явилися майже одразу після її смерті. Що далі в часі, то більше вигаданих деталей виринало в текстах. Тож, образ реальної Ольги доводиться шукати в нечисленних джерелах Х століття — видобувати достовірні відомості з-під навалів пізніших байок. У матеріали розглядаємо легенди й факти про княгиню Ольгу, намагаємося відшукати її справжнє обличчя в історичних джерелах ⬇️https://localhistory.org.ua/texts/statti/sviata-mesnitsia/ 

“Вони виринули ніби нізвідки, йшли від будинку до будинку і по черзі палили хати. Людей, які не встигли втекти, вбивали або живими кидали у вогонь, тих, хто залишився, хапали й кидали в полум’я. За якісь лічені хвилини село перетворилося на суцільне згарище. Під час каральної акції поляки не шкодували ні старих, ні малих.Інколи думаю собі — за що нас було так гнобити? За що? Ми жили до того завжди мирно… Ми їх не зачіпали, вони – нас, а потім таке сталося…”, – розповідала декілька років тому Софія Гайдай.Для 89-річної жінки події Волинської трагедії назавжди залишилися відкритою раною. Тоді липневого дня до її села увірвались поляки і спалили його дощенту.Волинська трагедія 1943-го стала найбільш кривавою сторінкою польсько-українського конфлікту початку ХХ століття.https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/vogniana-pastka-spekotne-lito-1943-go/?fbclid=IwY2xjawLcot9leHRuA2FlbQIxMQBicmlkETFtOWhVV3hkN0pGVUtPNnplAR49ZCSbuxbClhG9F0F8nZlTt0v6JuaqM4V3d-CJwbV2URIS4RmcrH6Uj8GcBw_aem_t73BS0ty96NdxsBaT5sAHA

“Я тримаю пачку Woodbine, і тут чую звук, схожий на розкотистий гуркіт грому. Гримить просто в мене над головою, затим у вухах лунає пронизливий свист, я на мить сліпну, а тоді бачу червоне…”. Так молодший бомбардир 56-го Королівського полку важкої артилерії Спайк Мілліґан розповідав у своїх післявоєнних мемуарах про той момент, коли одного січневого ранку 1944 року його позицію на південь від Монтекассіно в Італії німці накрили мінометним вогнем. Тільки-но гармати відкрили вогонь, Мілліґан сполохано побіг в укриття. Його привели до командира, зняли з нього шеврони й відправили до військового шпиталю в Казерті поблизу Неаполя, зазначивши в рапорті, що в солдата “бойова перевтома”. Мілліґан став лише однією з найвідоміших психіатричних жертв Другої світової війни. Та він був далеко не один. У деяких театрах воєнних дій майже кожного третього британського військовослужбовця евакуювали з передової, діагностувавши психотравму.Начальник медичної служби британської армії генерал-майор Е. Філіпс розглядав психіатрію як “нову форму чаклунства”. Черчилль стверджував, що психіатрія в армії може “легко переродитися у шарлатанство”. Королівські повітряні сили та флот ще непривітніше сприймали психіатричні методи діагностики й лікування.Лікарі, шукаючи швидших фізичних рішень, практикували експериментальну лоботомію та лікування медикаментозним сном із застосуванням барбітуратів, зокрема пентоталу. Навіть підполковник Томас Мейн, психіатричний консультант 21-ї групи армій Монтґомері в Північно-Західній Європі, гуманний і чуйний радник, розробив програму “примусової жалóби” для пацієнтів, стверджуючи, що вона нібито придушує почуття горя. Він на три дні замикав їх у крихітній камері майже в цілковитій темряві, тримаючи на хлібі та воді. За оцінками, британським ветеранам Другої світової було призначено лише приблизно 30 000 пенсій через психоневротичні проблеми, що становило менше половини їхньої реальної кількости. З погляду Міністерства фінансів, це був блискучий результат Проте для людей, чию психіку назавжди зламали події, свідками яких вони стали, не бувало легкого повернення до нормального життя”. Про психологічні травми, з якими ветерани не могли впоратися навіть після повернення додому дізнавайтеся у книзі Алана Олпорта “Демобілізовані. Повернення після Другої світової війни” → https://bit.ly/49pUz5Y

“Тоді, коли Данило разом із синами воював проти чехів, відносини Ордену та балтів змінилися і така ситуація стала не на користь держави Романовичів. Об’єднані підрозділи пруссів та лівонської частини Ордену 13 липня 1260 року зазнали поразки в битві проти жмудинів біля озера Дурбе, що невдовзі призвело до великого повстання пруссів. Ослаблена складними внутрішніми конфліктами Орденська держава на деякий час припинила експансійну політику, обмежившись обороною тих територій, які перебували в її руках до цього повстання. Це дало можливість Литві, яка нещодавно перейшла в табір противників Руси, перехопити ініціативу, розгорнувши на різних напрямках військову активність. Зокрема такі дії литовці розпочали проти Волині та Мазовії.Можна собі уявити пригніченість, яку відчував немолодий, вже майже 60-літній Данило, стежачи за тим, як звідусіль на його державу сипалися проблеми. Політична система, яку він розбудовував із другої половини 40-х років ХІІІ століття і яка ефективно діяла багато років, почала пробуксовувати. Список невдач, які останніми роками спіткали Галицько-Волинську державу, був чималим. Несподівана смерть сина, втрата контролю над так званою Чорною Руссю, а також, імовірно, і над нещодавно підпорядкованою частиною ятвязьких земель, значне послаблення найважливіших союзників (Угорщини через поразку від Чехії, а Малопольщі — через напад Бурундая). І це була тільки частина з тих проблем, які звалилися на державу Романовичів. Певно, чималих втрат руські війська зазнали в битві під Кресенбрунном, не кажучи вже про те, як Бурундай продемонстрував безсилля Галицько-Волинської Руси перед Ордою. Все це віщувало сумні перспективи. Однак, на цьому проблеми не скінчилися. З погляду зовнішньої політики Данила, 1260 рік виявився фатальним. Союзну державу Романовичів Малопольщу жахливо спустошили монголи. Що гірше, сталося це за участи руських військ. Ще однієї поразки в боротьбі проти Чехії зазнав найсильніший серед Данилових союзників — угорський король Бела IV. Скориставшись розгромом хрестоносців, ще одних союзників Галицько-Волинської держави, на півночі апогею своєї могутности досяг король Литви Міндовг”.Чи може навіть сильний король утримати владу, коли з усіх боків — зрада, смерть і війна? Дізнавайтеся у книзі Даріуша Домбровського «Король Руси Данило Романович (прибл. 1201–1264). Політична біографія» → bit.ly/4l4DZxT

У 1906 році у Львові остаточно ліквідували кінний трамвай, його колії переоблаштували для руху електричних вагонів. Їх закупили у Сяноку. Виготовляли як моторні, так і причіпні вагони. Ці вагони мали все, що тоді вважалося технічним прогресом: повністю закритий кузов, водій був захищений від негоди лобовим склом, а також пневматичні гальма та двері. Маршрутний вказівник навіть мав підсвітку! До деяких вагонів були прикріплені поштові скриньки – туди можна було закидати листи. На зупинці біля вокзалу працівники пошти діставали їх і відправляли за призначенням.Саме тоді у Львові запровадили першу систему позначення маршрутів. Спочатку вона була вельми оригінальна. Кожна кінцева станція отримала свою літеру, а маршрути складалися з двох букв– позначень кінцевих станцій, між якими він курсує. Так, вагони, які курсували між Личаковом і залізничним вокзалом, мали позначення ŁD (Łyczaków – Dworzec). Львів’яни жартома іменували його «лайдаком».Під час нацистської окупації вісім вагонів моделі Sanok SW-1 з Тарнова привезли до Львова. Один з них – під № 93 – зберігся дотепер. Його відреставрували й експонують під час урочистих подій ЛКП «Львівелектротранс». А в 1950 році у вагоноремонтних майстернях створювали «трамвайні поїзди» – скріплені моторний і причіпний вагони. Модернізували двигуни, підсилили гальмівну систему, дерев’яні майданчики замінили металевими, облаштували двері з пневматичним приводом. Відкриті майданчики зашили. Вагони фарбували в синьо-жовтий колір – вважали, що такий колір убезпечує транспорт від аварій!👉🏼 Про еволюцію львівських трамваїв читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

39 років тому помер Ярослав Стецько, політичний та військовий діяч, перший заступник провідника ОУН Степана Бандери та один з найближчих його соратників.Випускник Тернопільської української гімназії Ярослав Стецько замолоду встиг побувати членом кількох нелегальних утворень – “Української націоналістичної молоді”, Української військової організації та Організації українських націоналістів. До 20 років студент права та філософії Краківського та Львівського університетів пройшов шлях від рядового учасника ОУН до члена крайової екзекутиви. Коли почалася німецько-радянська війна, Український національний комітет – коаліція українських організацій на еміграції – делегував Ярославу Стецьку справу проголошення Акта відновлення незалежності Української Держави. Доручення виконали урочисто 30 червня під час зборів у залі товариства “Просвіта” на Площі Ринок. Стецько особисто зачитав Акт про незалежність із балкона. А його самого обрали головою уряду – Українського Державного Правління. Нацистська окупаційна влада не погодилася з фактом відродження української державності. 4 липня Стецька заарештували. Згодом його запроторили до так званого "бункера смерті" "Целленбау" у концтаборі Заксенгавзен. Голова уряду перебував у неволі до вересня 1944-го. На західнонімецьких теренах Ярослав Стецько провів решту 40 років свого життя. Продовжував активно займатися політичною та громадською роботою. У жовтні 1955 року Ярослав Стецько прибув до Тайбею, столиці Китайської Республіки. Важливою частиною приїзду стала його зустріч із Чан Кайші – багаторічним президентом Республіки Китай. Обидвох лідерів поєднувала велика спільна мета – боротьба з комунізмом. І в їхніх біографіях було чимало спільного.👉🏼 Детальніше про зустріч у Тайбеї та політичні біографії її учасників читайте у матеріалі → https://bit.ly/4kndCBM