Локальна історія

“Єден день я ховав умерлих в Урожі й Підмонастирику, бо то була моя парохія, а другий день — у Підбужі, як умер отець Григорій. Мав він хіба що на кілька літ більше ніж я. Про то й мови не було, щоби хоронити когось коло церкви — зараз би шандарі наїхали і взяли мене до криміналу. То як не просила мене їмость, я на се не пристав. Відвезли отця на холерний цвинтар, поклали у яму, де вже було декількоро трупів у самих сорочках, як велів цісар. Але отець був убраний у ризи. Мусилисьмо честь віддати. Ховати дозволяли хіба що, як сонце зайде, і щоб, крім гробарів, дяка і священника, нікого не було. При мені посипали вапном негашеним мерців, я відслужив жалобний молебень, а тоді гробарі стали засипати гріб, я ще мав його запечатати. Ми з підбузьким дяком зайшли за корчі й випили по пару ликів горівки, а ще змочили нею руки. Я чув, що так доктори чинять. І закусили часником, самим без нічого. Я вже не перший день ховав змерлих від холери, але нині мені довелось ховати священника, та ще й мого доброго приятеля. І я не знав, чи завтра ми будемо живі. Мої мама-їмость, брат Ісаак, Кароль, донька Каролінка пережили холеру, бо так мало бути. Я перебирався в ризниці, скидав з себе одежу, там і мився, і вбирався щораз у все чисте, і аж тоді йшов до хати. Була страшна спека, і чи то мені так здавалось, але село смерділо трупом. Я казав людям, аби кождий день заглядали до сусідів, а як хтось заслабне, аби не виходили з обійстя. Коли вмре хтось у хаті, то най поставлять коло фіртки патик зі жмутком соломи — знак, щоб гробарі могли забрати тіло. Як я зачув, що вмер отець Пужаковський, то зараз приїхав і застав його ще в хаті, а вже доньку його хоронив так, як усіх. Не видів навіть її тіла, бо поверх лежали вже інші, просто дяк сказав, що вона тут лежить. Декотрі священники питали мене: “Як ви, отче Петре, не побоялись хоронити аж у трьох селах? Таж могли заразити цілу свою родину”. А я повів їм так, як повіла би кожда особа духовного стану: страх Божий сильніший ніж холера. Про те, що ми з підбузьким священником умовились, не признався. Як я вмру, то він буде хоронити моїх людей, а як він — то я. Де ж би я не дотримав слова! Вмер священник із Нагуйович Миколай Витошинський, десь заразився у Дрогобичі й привіз зі собою холеру. Ніхто не знав, що то смертельна зараза, ціле село було на похороні, штири священники. Не знаю, чого я не поїхав, здається, взнав запізно. Лишились люди без свого пастиря, умерлих ховав дяк. У Ясениці й Унятичах теж повмирали священники, всі, хто був на погребі Витошинського.Урізькі просто в очи мені казали, чого ви, отче, підбузьких людей ховаєте? Най би їх ховав залокотський чи сторонський ксьондзи, не дай Боже, вмрете, не буде кому наших людей ховати. Нефайно казали, не по-християнськи. То я їм тако відповів: “Чи знаєте, діти мої, що я се чиню зі страху Божого? Видно, ваш страх перед холерою більший ніж страх Божий”. Хоч я і грішник, признаюся, і великий, але ще небо надо мною не цілком сивими хмарами повите, ще можу видіти, як із просвітку прозирає блават, і се мене підносить над тими, що Христос назвав їх фарисеями”.Спогади отця Петра про поховання мерців читайте у книзі Галини Пагутяк “Тісні люде” → https://bit.ly/4lPxKOc

Взимку 1915–1916 років Українські січові стрільці зупинилися біля села Соснів та в присілку Тудинка на Тернопільщині. Після виснажливих боїв упродовж кількох місяців вояки нарешті перебували поза лінією фронту. Однак зима видалася особливо сніжною, тож чи не головним завданням усусів стало відгортання снігу та ремонтування мостів і шляхів.До Соснова прибули члени Пресової Кватири — творчої групи, яка збирала матеріали до історії стрілецтва: журналісти, фотографи та художники. Серед останніх найдосвідченіший — Осип Курилас, який навчався образотворчого мистецтва у Львові та Кракові.Пресова Кватира розмістилася у сільській хаті. Куриласові надали окрему кімнату — так зване ательє. Стрілець Михайло Островерха написав у книзі спогадів "Грозна Калини": "На Тудинці Осип Курилас мав свою мистецьку робітню. Він створив цілу низку портретів наших головних комендантів лєґіону — полковника і курінних отаманів та деяких старшин чи цікавіших типів стрілецтва. Він дав цілу серію картин зі стрілецького побуту". На фото митець позує з палітрою і пензликом в "ательє". У кадр потрапили шість портретів, на яких зображено чотирьох стрільців-офіцерів. Подальша доля кожного з них склалася трагічно.Осип Курилас хоч і був старший за офіцерів, портрети яких малював, пережив їх усіх. Після війни він працював у художній школі Олекси Новаківського, по його смерті очолив цей заклад. 1952 року 103 твори Куриласа на стрілецьку тематику, що перебували у фондах Українського художньо-декоративного музею, знищили. Фото з його "ательє" опинилося в архіві Бойової управи УСС у Відні. По війні цю збірку викупило Братство УСС у США. Надалі її зберігав дослідник історії УСС, колишній усус Степан Ріпецький. У 1990-х родина Ріпецького повернула фото в Україну. До дня народження Осипа Куриласа та річниці створення Легіону УСС пропонуємо дізнатися більше про стрільців, чиї обличчя він увіковічнив на своїх полотнах ▶️ https://bit.ly/4fuFqDi

Запрошуємо на презентацію книжки “Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України” в межах BestSellerFest 2025! Зустріч відбудеться у п'ятницю, 15 серпня о 13:00 на локації Антонич (Ангар-мушля).❗️Вхід на фестиваль і цю подію у п’ятницю вільний! За книжку “Бомба у спадок” докторка політології, старша наукова дослідниця Центру науки та міжнародних відносин Белфера Гарвардської школи Кеннеді Марʼяна Буджерин отримала Премію Вільяма Колбі з військової історії. Вона стала першою жінкою-лавреаткою за 25-річну історію існування цієї нагороди. Спираючись на архівні матеріали, спогади учасників подій та міжнародні документи авторка відтворила переговорний процес довкола української ядерної спадщини й відновила логіку ухвалення рішення про денуклеаризацію України та безпекові обіцянки, закріплені в Будапештському меморандумі. Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй було обіцяно в обмін на роззброєння? Чи могла вона втримати ядерний статус? Якщо так, то чи зважилась би Росія на таку зухвалу агресію?Учасники події:👉Мар’яна Буджерин, докторка політології.👉Віталій Ляска, історик, головний редактор “Локальної історії”.▶️ Коли: 15 серпня (п'ятниця) о 13:00.▶️ Місце зустрічі: Львів. !FESTrepublic (вул.Старознесенська, 24-26 вхід з, вулиця Кордуби). BestSellerFest 2025, локація Антонич (Ангар-мушля).BestSellerFest 2025 – фестиваль найзірковіших авторів, блогерів, видавців. Концентрована програма новинок та ексклюзивів. Шалені концерти, книжковий ярмарок, магнетична атмосфера фестивалю під серпневим небом Львова.

Вчора, на 96-му році життя, відійшла у вічність зв’язкова ОУН Ганна Кульчицька.Жінка народилася в селі Кульчиці в українській шляхетській родині Остапа та Ангеліни Кульчицьких. Батько був музикантом та керував капелою. Трагічно загинув під час переходу фронту Другої світової війни від розриву бомби на власному подвір’ї.Ганна навчалася у Самбірському педагогічному училищі, але покинула навчання, аби стати зв’язковою збройного підпілля жіночої мережі ОУН. Вона переводила повстанців до інших сіл, переносила під одягом зброю та гранати, допомагала підпільникам, які переховувалися в лісах і криївках.У вересні 1947 року її заарештували та ув’язнили в Самбірській тюрмі. Згодом Ганну засудили до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Етапом відправили до Воркути, а звідти до селища Кожва, де вона працювала на будівництві залізничних мостів. Жінку звільнили у 1956 році.Після відновлення незалежності України Ганна Кульчицька активно долучилася до громадського життя. Була учасницею хору “Діброва”, членкинею місцевого осередку “Союзу українок”. Видала кілька збірок власних віршів.Щиро співчуваємо рідним та близьким. Світла пам’ять.Про життя Ганни Кульчицької читайте у матеріалі → https://bit.ly/45p2dM9

Після черг і дефіцитів радянщини 1990-ті потішили українських споживачів розмаїттям товарів у магазинах і кіосках. Серед них були й екзотичні для громадян продукти: як-от жуйки, смоктунці на паличці чи порошки, які розчиняли у воді й мали солодкий напій. Про здорове харчування ще не йшлося – головними критеріями були дешевизна й доступність. 👉 Rama. Реклама цього німецького маргарину обіцяла “поживний і корисний сніданок”. Розуміння шкоди від такого продукту настало згодом. Однак деяка користь від Rama все ж була: пластмасові коробочки від спреду ще десятиліття виконували функцію “скарбнички” – як не для цвяхів та шурупів, то для біжутерії чи дрібних грошей. 👉 Gallina Blanca. “Gallina Blanca, буль-буль…” – виспівував приємний жіночий голос у рекламі бульйонних кубиків іспанського виробника. Пропонували різні смаки: курячий, телячий, грибний. Кинутий до супу, картоплі чи тушкованої страви, кубик насичував її смак. Дехто просто розчиняв кубик в окропі – і за кілька хвилин мав готовий бульйон. 👉 Love is. Вироби турецької компанії Kent Gida наголошували, що гармонія – це коли все удвох. Їхня обгортка мала два кольори, а жуйки поєднували два смаки: банан і полуниця, ананас і апельсин, вишня і лимон тощо. Всередині були фантики-вкладки з малюнками британця Білла Еспрі, які дотепно пояснювали, що ж таке кохання.👉 Turbo. Ще одне дітище Kent Gida. Жуйки мали персиковий смак, пізніше з’явилися інші смаки. Але не це було головним. На фантиках Turbo були зображені транспортні засоби: автомобілі, літаки, кораблі. Дітлахи колекціонували їх, ними обмінювалися. Рідкісний фантик можна було виміняти на шкільний обід. А ще влаштовували безкомпромісні змагання на перервах – той, кому вдавалося перевернути (“вибити”) фантик розправленою долонею, забирав його собі. 👉 Yupi, Invite, Zuko. “Просто додай води” – рецепт, відомий кожній дитині 1990-х. Порошок розчиняли у літрі води – й отримували солодкий кольоровий напій. Таке питво, яке зазвичай іменували за назвою найпопулярнішого тоді виробника Yupi, стало незамінним під час великих застіль: як-от новорічні святкування чи весілля у шалаші. 👉 Chupa Chups. Іспанську цукерку-смоктунець на паличці вважали неодмінним атрибутом гуляння у дворі – такий собі дитячий аналог сигарет. Курцям їх також радили – начебто як дієвий засіб позбутися шкідливої звички. Правда, не всім вистачало терпіння, щоб досмоктати цукерку до кінця – починали гризти. А ще ж були ”чупіки” з жуйкою всередині! 👉 Kinder Cюрприз. Шоколадні яйця від італійської фірми Ferrero – хіт продажів 1990-х. Яйце цікавило мало, головна увага – іграшці, розміщеній всередині. Іграшки об’єднували в колекції, щороку з’являлися нові комплекти. Деякі умільці примудрялися “вирахувати”, що сховано в яйці, бегемотик чи конструктор, не відкриваючи його – просто покалатавши біля вуха. 👉 Мівіна. Дешева і проста у приготуванні вермішель стала справжнім порятунком для українців у злиденні роки. Виготовляли її у Харкові. Фірму “Техноком” заснував в’єтнамець Фам Нят Вионг – згодом став першим доларовим мільярдером у своїй країні. “Мівіну” заливали окропом, додавши приправу й олійку. Іноді гризли сухою. Обов’язковим атрибутом святкового столу став “салат з мівіною”. Статистика замовчує, скільки виразок і гастритів подарував цей продукт нашим громадянам. Більшу про улюблені, але шкідливі смаколики українців читайте у новому випуску “дев’яності” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/devyanosti-3-4-2025/

“Той факт, що більшість зовнішніх ворогів Речі Посполитої були некатолицькими державами, викликав підозріливість у ставленні до некатоликів усередині країни. Фактично в середині 1650-х років чимало саме католицьких шляхтичів присягнули на вірність королю Швеції або цареві Московії, тимчасом як багато православних міщан і лютеран не присягали. Однак цапами-відбувайлами робили “дисидентів”, “дизунітів” та часом і євреїв. Першими це відчули на собі аріани. У 1658 році їм наказали перейти у визнані державою тринітарні християнські конфесії або під страхом смерти покинути країну. Одинадцять років по тому «віровідступництво» — перехід з католицизму в іншу віру — зарахували до злочинів, за вчинення яких призначали смертну кару. На той час некатолицьким шляхтичам ставало щодалі важче домагатися справедливого розгляду своїх справ у судах і трибуналах, де домінували судді-католики, а католицьким єпископам було набагато легше їх переслідувати. Із часом вони кинулися шукати захисту за кордоном. Ще шкідливішим, із конституційного погляду, виявилося утвердження принципу liberum veto. Сейми часом розходилися, не дійшовши згоди, і в тому Річ Посполита не було нічого надзвичайного. Та у 1652 році відбувся тривожний прецедент. Один із послів виступив проти продовження дебатів, а тоді покинув Варшаву, перш ніж вдалося його переконати змінити думку. Глибока повага до закону і традицій не дозволила сейму повернутися до обговорення. Загальний шок породив пропозиції реформувати процедуру ухвалення рішень, щоб одна особа не могла зруйнувати всі напрацювання. Одначе переважила інша думка: вето — це засіб, до якого вдаються доброчесні громадяни, коли свобода під загрозою. Значно гірший інцидент відбувся у 1669 році, коли один протест припинив роботу сейму ще до того, як скінчився шеститижневий термін сесії. Наступний прикрий прецедент був у 1688 році, коли посол зірвав сейм до того, як високоповажне зібрання змогло обрати свого маршалка (спікера), тобто ще до моменту, коли сейм був юридично сформований. Приблизно половина сеймів у другій половині XVII століття розпустили через liberum veto. Вето, яке наклав навіть один посол, було обов’язковим до виконання. Однак на практиці за таким рішенням стояли потужні внутрішні та зовнішні покровителі”. Про релігійні переслідування, зламані механізми політичного управління та те, як одне слово могло зруйнувати цілий сейм — читайте книзі “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://bit.ly/44ADvbj

“Деякі історики поєднують реполітизацію українського питання початку ХХ століття з появою нового покоління активістів. Старше покоління київських українофілів тими роками стрімко відійшло. Зі зростанням кількости студентів в Російській імперії український національний рух здобув ціле покоління молодих активістів, чий досвід студентських протестів підготував їх до рішучих дій на користь українського націоналізму. Діти Шульгиних були в молодшій групі цього покоління. Народжені 1888-го і 1889 року, Надія Шульгина та Олександр Шульгин закінчили школу лише 1907-го і 1908 року відповідно. Проте в сучасній українській історіографії Олександра Шульгина описують “представником нової генерації української еліти — національно свідомої української інтелігенції, яка не протиставляла себе народу, відчувала себе його частиною і чітко заявляла про його національні права”. Націоналістичні автори схильні вважати, що освіта, яку здобували діти Шульгиних, автоматично веде до формування стійкої національної ідентичности. Один мемуарист так писав про своїх сучасників: «Ті нечисленні щасливчики із українських дітей, які уродились в родинах національно свідомих батьків, не можуть, мабуть, належно оцінити, яке велике щастя вони мали в своїм житті, коли їм не довелось іти кривулястими доріжками та плутаними стежечками, шукаючи шляху до усвідомлення себе національно». Це припущення також проглядається у мемуарах Олександра Шульгина: патріотична освіта нібито однозначно визначила його разом з братами і сестрою українцями та укріпила їхню «національну свідомість», ідеально готуючи їх до кар’єри націоналістичних активістів. Виростаючи в українськомовному оточенні, діти Шульгиних з раннього віку мали розуміти, що їхня сім’я відрізняється від переважно російськомовного оточення Києва та Єлисаветграда. Усі четверо пізніше вважали себе українськими націоналістами й активно брали участь в українських культурних та політичних ініціативах. Деякі українські активісти того часу взагалі не були переконані, що наростаюча націоналізація — це природний шлях розвитку їхнього руху. “Національна освіта” українофілів принесла очікуваний плід лише в деяких випадках. Як і їхні батьки в 1870-х роках, дехто з дітей відмовився безапеляційно прийняти пріоритети старшого покоління. Однією з причин цього браку національної “інтенсивности” були дуже нерівні позиції російської та української культур у пізньоімперському Києві. Російськість була “немаркованою” культурною рисою: властивістю більшости освіченого населення, тому прояви цієї культури не обов’язково сприймали як російські. Багато киян розглядали російськомовну культуру як вияв космополітичного світогляду. Поставши перед вибором між кар’єрними можливостями на імперській арені та імовірними труднощами у крихітному націоналістичному русі, деякі з них безсумнівно розглядали можливість цілковитої асиміляції в російській культурі”.Докладніше про зміну поколінь у київському українофільському русі та його вплив на національну ідентичність читайте у книзі Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ

Що ми знаємо про Гальшку Острозьку? І чому її образ такий популярний? “Її постать приваблює драматичністю долі та інтригами навколо життя. Жоден із трьох чоловіків Гальшки їй не подобався, вона стала іграшкою в руках опікунів. Ще підлітком її видали за родича князя Дмитра Санґушка. Пара тікала з Волині до Священної Римської імперії, але Дмитра вбили, а Гальшку доставили на королівський двір. І на цьому історія тільки починається. Після смерті першого чоловіка Гальшка потрапила в королівський двір, її силоміць видали заміж за Лукаша Ґурку. Та її мати зуміла вивезти доньку до Львова, де вони переховувалися в Домініканському монастирі. Далі мати починає вести дуже ризиковану гру і домовляється про шлюб своєї уже одруженої доньки із її родичем князем Семеном Слуцьким, який таємно пробирається в монастир. Монахи їх повінчали. Але й це не стало фіналом. Король, за підтримки львівського старости, змусив повернути Гальшку до “законного” чоловіка. Дітей вони не мали.Чому за її руку і серце велася така шалена боротьба? Гальшка — спадкоємиця половини Острозького князівства, йшлося про сотні сіл і десятки міст. Після смерті Лукаша, її дядько, князь Василь-Костянтин, відправив свого сина Януша, щоб забрати Гальшку назад на Волинь, адже вже з’явились нові претенденти на її руку й спадок. Далі її сліди майже зникають.Залишився лише її заповіт 1579 року та нещодавно виявлена інформація про смерть і поховання в Острозі у 1582 році. Свідки згадують, що вже наприкінці життя вона страждала на психічну, душевну хворобу, що ізолювала її від світу”.▶️ Більше про історію родини Острозьких розповів Ігор Тесленко, кандидат історичних наук, доцент Києво-Могилянської Академії, керівник центру вивчення спадщини князів Острозьких Національного Університету “Острозька Академія”, викладач факультету середньовічних і сучасних мов та лінгвістики Кембриджського Університету у програмі “Без брому” → https://bit.ly/3TDEYZo

“Багато демобілізованих чоловіків повідомляли про проблеми зі сном, часто за десятиліття по війні. Марджорі Генсток згадувала, що після демобілізації з флоту її чоловік Джон страждав від “страхітливих” кошмарів, під час яких стискав її так сильно, що біліли кісточки пальців. Деяких чоловіків лякала гроза. Сержант-артилерист Гарольд Гарпер, повернувшись до Британії 1946 року, виявив, що боїться переходити дорогу й не може сидіти на верхньому майданчику автобуса. Інший колишній артилерист Ерні Гаррі страшенно нервувався, приходячи на роботу, здригався від найменшого звуку, а ще колеги навмисно лякали його, щоб посміятися. Травма війни іноді проявлялась дуже своєрідно. Офіцер, який у Дуврі потрапив під вибух бомби, щоразу, коли чув гімн “Боже, бережи короля”, падав на землю. Небажання чоловіків звертатися по допомогу, коли вони дійсно її потребували можна зрозуміти. Вони повернулися до Британії, де все ще бракувало адекватного сприйняття психічної травми і серед широкої громадськости, і серед влади. Багато чоловіків мусили приховували свої страждання, навіть від власних дружин і дітей, боячись, щоб їх не назвали слабкими чи божевільними. Згідно з результатами широкого опитування сотень британських ветеранів Другої світової війни, проведеного 2001 року, кожен п’ятий із них і далі перебував у стані дистресу, спричиненого війною. “Раніше я був урівноважений і життєрадісний, — стверджував один із колишніх військовополонених, — проте, повернувшись, став замкнутим та ридав із найменшого приводу. І дотепер час до часу все те повертається. Я досі плачу, коли щось згадую. Не думаю, що цього можна позбутися”. Неможливо сказати, що демобілізація для таких чоловіків достоту закінчилася — оскільки війна для них ніколи не закінчувалася.Застереження Реджа Еллері так само актуальне нині, як і 60 років тому: “Демобілізація передбачає значно більше, ніж змінити одяг — це завдання найвищої ваги… завдання, що вимагає великої майстерности та розуміння з боку керівників у всіх сферах життя нації. Адже від успіху розв’язання цієї проблеми великою мірою залежить щастя майбутніх поколінь””.Про складний процес демобілізації британських військових в часи Другої світової війни – у книзі Алана Олпорта “Демобілізовані. Повернення після Другої світової війни” → https://bit.ly/49pUz5Y

У вересні 1914-го року російське військо зайняло Львів. Окупанти зажадали від громади 16 заручників, яких мали скарати у випадку диверсій. Мали це бути по четверо євреїв, поляків, українців-народовців та українців-москвофілів. Заступник президента міста Тадеуш Рутковський приїхав до собору Святого Юра й повідомив про це греко-католицькому митрополиту Андреєві Шептицькому. Той без вагань погодився стати заручником. Київ — Нижній Новгород — Курськ — Ярославль — Суздаль — Петроград — таким був маршрут його поневірянь. Ув’язнений владика мусив власним коштом винаймати житло для себе та своєї охорони. Попри жорсткі обмеження, встигав писати листи Папі Римському та купувати експонати для Національного музею. Часом в’язня відпускали на сповідь до костелу, але під наглядом і коли там не було людей. На Великдень 1916 року йому дозволили піти в гості до римо-католицького пароха. Там Шептицький зустрівся зі своїм канцлером, отцем Михайлом Яцковським, засланим в Орел, який приїхав до Курська провідати сестру. Після цієї зустрічі Яцковський написав іншому в’язневі: "Митрополит так змарнів, що на нім тільки шкіра і кости. Виглядає неначе візантійський Святий".https://localhistory.org.ua/texts/statti/andrei-sheptitskii-pid-podviinim-nagliadom/