“Єден день я ховав умерлих в Урожі й Підмонастирику, бо то була моя парохія, а другий день — у Підбужі, як умер отець Григорій. Мав він хіба що на кілька літ більше ніж я. Про то й мови не було, щоби хоронити когось коло церкви — зараз би шандарі наїхали і взяли мене до криміналу. То як не просила мене їмость, я на се не пристав. Відвезли отця на холерний цвинтар, поклали у яму, де вже було декількоро трупів у самих сорочках, як велів цісар. Але отець був убраний у ризи. Мусилисьмо честь віддати. Ховати дозволяли хіба що, як сонце зайде, і щоб, крім гробарів, дяка і священника, нікого не було. При мені посипали вапном негашеним мерців, я відслужив жалобний молебень, а тоді гробарі стали засипати гріб, я ще мав його запечатати. Ми з підбузьким дяком зайшли за корчі й випили по пару ликів горівки, а ще змочили нею руки. Я чув, що так доктори чинять. І закусили часником, самим без нічого. Я вже не перший день ховав змерлих від холери, але нині мені довелось ховати священника, та ще й мого доброго приятеля. І я не знав, чи завтра ми будемо живі. Мої мама-їмость, брат Ісаак, Кароль, донька Каролінка пережили холеру, бо так мало бути. Я перебирався в ризниці, скидав з себе одежу, там і мився, і вбирався щораз у все чисте, і аж тоді йшов до хати. Була страшна спека, і чи то мені так здавалось, але село смерділо трупом. Я казав людям, аби кождий день заглядали до сусідів, а як хтось заслабне, аби не виходили з обійстя. Коли вмре хтось у хаті, то най поставлять коло фіртки патик зі жмутком соломи — знак, щоб гробарі могли забрати тіло. Як я зачув, що вмер отець Пужаковський, то зараз приїхав і застав його ще в хаті, а вже доньку його хоронив так, як усіх. Не видів навіть її тіла, бо поверх лежали вже інші, просто дяк сказав, що вона тут лежить. Декотрі священники питали мене: “Як ви, отче Петре, не побоялись хоронити аж у трьох селах? Таж могли заразити цілу свою родину”. А я повів їм так, як повіла би кожда особа духовного стану: страх Божий сильніший ніж холера. Про те, що ми з підбузьким священником умовились, не признався. Як я вмру, то він буде хоронити моїх людей, а як він — то я. Де ж би я не дотримав слова! Вмер священник із Нагуйович Миколай Витошинський, десь заразився у Дрогобичі й привіз зі собою холеру. Ніхто не знав, що то смертельна зараза, ціле село було на похороні, штири священники. Не знаю, чого я не поїхав, здається, взнав запізно. Лишились люди без свого пастиря, умерлих ховав дяк. У Ясениці й Унятичах теж повмирали священники, всі, хто був на погребі Витошинського.Урізькі просто в очи мені казали, чого ви, отче, підбузьких людей ховаєте? Най би їх ховав залокотський чи сторонський ксьондзи, не дай Боже, вмрете, не буде кому наших людей ховати. Нефайно казали, не по-християнськи. То я їм тако відповів: “Чи знаєте, діти мої, що я се чиню зі страху Божого? Видно, ваш страх перед холерою більший ніж страх Божий”. Хоч я і грішник, признаюся, і великий, але ще небо надо мною не цілком сивими хмарами повите, ще можу видіти, як із просвітку прозирає блават, і се мене підносить над тими, що Христос назвав їх фарисеями”.Спогади отця Петра про поховання мерців читайте у книзі Галини Пагутяк “Тісні люде” → https://bit.ly/4lPxKOc