“Той факт, що більшість зовнішніх ворогів Речі Посполитої були некатолицькими державами, викликав підозріливість у ставленні до некатоликів усередині країни. Фактично в середині 1650-х років чимало саме католицьких шляхтичів присягнули на вірність королю Швеції або цареві Московії, тимчасом як багато православних міщан і лютеран не присягали. Однак цапами-відбувайлами робили “дисидентів”, “дизунітів” та часом і євреїв. Першими це відчули на собі аріани. У 1658 році їм наказали перейти у визнані державою тринітарні християнські конфесії або під страхом смерти покинути країну. Одинадцять років по тому «віровідступництво» — перехід з католицизму в іншу віру — зарахували до злочинів, за вчинення яких призначали смертну кару. На той час некатолицьким шляхтичам ставало щодалі важче домагатися справедливого розгляду своїх справ у судах і трибуналах, де домінували судді-католики, а католицьким єпископам було набагато легше їх переслідувати. Із часом вони кинулися шукати захисту за кордоном. Ще шкідливішим, із конституційного погляду, виявилося утвердження принципу liberum veto. Сейми часом розходилися, не дійшовши згоди, і в тому Річ Посполита не було нічого надзвичайного. Та у 1652 році відбувся тривожний прецедент. Один із послів виступив проти продовження дебатів, а тоді покинув Варшаву, перш ніж вдалося його переконати змінити думку. Глибока повага до закону і традицій не дозволила сейму повернутися до обговорення. Загальний шок породив пропозиції реформувати процедуру ухвалення рішень, щоб одна особа не могла зруйнувати всі напрацювання. Одначе переважила інша думка: вето — це засіб, до якого вдаються доброчесні громадяни, коли свобода під загрозою. Значно гірший інцидент відбувся у 1669 році, коли один протест припинив роботу сейму ще до того, як скінчився шеститижневий термін сесії. Наступний прикрий прецедент був у 1688 році, коли посол зірвав сейм до того, як високоповажне зібрання змогло обрати свого маршалка (спікера), тобто ще до моменту, коли сейм був юридично сформований. Приблизно половина сеймів у другій половині XVII століття розпустили через liberum veto. Вето, яке наклав навіть один посол, було обов’язковим до виконання. Однак на практиці за таким рішенням стояли потужні внутрішні та зовнішні покровителі”. Про релігійні переслідування, зламані механізми політичного управління та те, як одне слово могло зруйнувати цілий сейм — читайте книзі “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://bit.ly/44ADvbj