“Деякі історики поєднують реполітизацію українського питання початку ХХ століття з появою нового покоління активістів. Старше покоління київських українофілів тими роками стрімко відійшло. Зі зростанням кількости студентів в Російській імперії український національний рух здобув ціле покоління молодих активістів, чий досвід студентських протестів підготував їх до рішучих дій на користь українського націоналізму. Діти Шульгиних були в молодшій групі цього покоління. Народжені 1888-го і 1889 року, Надія Шульгина та Олександр Шульгин закінчили школу лише 1907-го і 1908 року відповідно. Проте в сучасній українській історіографії Олександра Шульгина описують “представником нової генерації української еліти — національно свідомої української інтелігенції, яка не протиставляла себе народу, відчувала себе його частиною і чітко заявляла про його національні права”. Націоналістичні автори схильні вважати, що освіта, яку здобували діти Шульгиних, автоматично веде до формування стійкої національної ідентичности. Один мемуарист так писав про своїх сучасників: «Ті нечисленні щасливчики із українських дітей, які уродились в родинах національно свідомих батьків, не можуть, мабуть, належно оцінити, яке велике щастя вони мали в своїм житті, коли їм не довелось іти кривулястими доріжками та плутаними стежечками, шукаючи шляху до усвідомлення себе національно». Це припущення також проглядається у мемуарах Олександра Шульгина: патріотична освіта нібито однозначно визначила його разом з братами і сестрою українцями та укріпила їхню «національну свідомість», ідеально готуючи їх до кар’єри націоналістичних активістів. Виростаючи в українськомовному оточенні, діти Шульгиних з раннього віку мали розуміти, що їхня сім’я відрізняється від переважно російськомовного оточення Києва та Єлисаветграда. Усі четверо пізніше вважали себе українськими націоналістами й активно брали участь в українських культурних та політичних ініціативах. Деякі українські активісти того часу взагалі не були переконані, що наростаюча націоналізація — це природний шлях розвитку їхнього руху. “Національна освіта” українофілів принесла очікуваний плід лише в деяких випадках. Як і їхні батьки в 1870-х роках, дехто з дітей відмовився безапеляційно прийняти пріоритети старшого покоління. Однією з причин цього браку національної “інтенсивности” були дуже нерівні позиції російської та української культур у пізньоімперському Києві. Російськість була “немаркованою” культурною рисою: властивістю більшости освіченого населення, тому прояви цієї культури не обов’язково сприймали як російські. Багато киян розглядали російськомовну культуру як вияв космополітичного світогляду. Поставши перед вибором між кар’єрними можливостями на імперській арені та імовірними труднощами у крихітному націоналістичному русі, деякі з них безсумнівно розглядали можливість цілковитої асиміляції в російській культурі”.Докладніше про зміну поколінь у київському українофільському русі та його вплив на національну ідентичність читайте у книзі Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ