Шарварок | Колега написав буквально, що «чотири роки повноцінної окопної війни це...

Колега написав буквально, що «чотири роки повноцінної окопної війни це критичний термін» для психіки – якраз коли ми з ним обговорювали рутенізацію визвольних змагань на тлі різко скакнувшого радикалізму крайніх груп у купі з політичним насиллям у країні. Однак по-моєму суспільні настрої існують не самі по собі, а відображають економічні зміни, що сталися у країні, яка за ці чотири роки відкотилася до більш архаїчної системи виробництва та більш спрощених суспільних відносин. Цієї теми я частково торкався тут. Подібне ми переживали приблизно в 1991-1995 роках, коли суспільство провалилося із постіндустріальної епохи в якусь архаїку. Тобто, іще запускалися супутники Січ-1 і Січ-2, будувався український космопорт у Гвіані і програма «Морський старт», дебатувалася добудова авіаносця «Україна», а на кожне свято незалежності в повітря піднімався суперлітак «Мрія», демонструючи технологічну міць країни – у якій при тому зарплати складали 10-20 доларів, провідні підприємства скуповувались для порізки на брухт, кримінальники підривали одне одного на стадіонах («добра міна за поганої гри»). Тобто чотири роки – це час суспільної інерції від заперечення до прийняття ще більшої деградації соціуму. До речі, я помітив, що чотири роки – це також термін, потрібний українському виборцю, аби розочаруватися у обраному ним президентові, після якого недовіра вже набуває незворотних рис. Гадаю, що з поверненням чотирирічної каденції у наших керівників держави не виникало б проблем накручувати свої результати на перевиборах.Падіння в економічну архаїку супроводжується змінами в суспільному світогляді («буття визначає свідомість»), який теж стрімко примітизується, водночас радикалізуючись (це пов’язано). Кампанії масового хейту незгодних, публічне виправдання політичних убивств мавпування європейського лівого радикалізму – це зовсім не те, з чим Ойкумена уходила у цю війну. Подібне українське вікно Овертона фіксував у своїх щоденниках Винниченко на четвертий рік не дуже вдалих визвольних змагань: «Я їхав вісім день серед солдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже, я мав нагоду бачити протягом цих днів у розрізі народних шарів їхній настрій... Я під той час уже не вірив в особливу прихильність народу до Центральної Ради, але я ніколи не думав, що могла б бути в ньому така ненависть. Особливо серед солдатів, і особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руському, а тільки по-українському... З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про генеральних секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, так це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську».Крім того, неважко помітити, що за минулі чотири роки усі політичні сили змінили риторику і від оповідань про власний вклад в майбутню перемогу перейшли до пошуку відповідальних за минулі поразки. Не країна, а вороняча слобідка з одного роману: скажи, хто розмінував Чонгар, і я точно спрогнозую, за кого ти голосуватимеш на виборах.Дуже цікаво, чим все це кінчиться. У будь-якім разі, продовжуємо спостереження.