Видавництво Жупанського | Як мені заманеться 42«Трібʼюн», 15 вересня 1944 рокуНаприкінці 1936 ро...

Як мені заманеться 42«Трібʼюн», 15 вересня 1944 рокуНаприкінці 1936 року я проїжджав через Париж дорогою до Іспанії і мав навідатися до однієї людини за незнайомою мені адресою. Я подумав, що найшвидшим способом дістатися туди буде таксі. Як виявилось, водій теж гадки не мав, де це місце. Ми рушили вулицею, аж раптом нам трапився поліцейський, який пояснив, що потрібний мені будинок був за якихось сто ярдів. Отак я витяг таксі зі стоянки заради поїздки, яка коштувала буквально кілька пенсів.Таксист розлютився до нестями. Він горланив і вибухав образами, звинувачуючи мене в тому, що я затіяв це навмисне. Я спробував було пояснити, що не став би брати таксі, якби знав заздалегідь, що це місце було неподалік. «Все ти чудово знав!» — гримнув він у відповідь.Це був літній, сивий і огрядний чоловʼяга з кошлатими вусами й обличчям, яке аж пашіло злобою. Урешті-решт я й сам не стримався і закричав на нього, аж спересердя згадавши французьку: «Якщо ти думаєш, що я тобі не влуплю тільки тому, що ти старий, то подумай ще раз!»Відступивши до автівки, таксист все ще відгаркувався, і було видно, що він був ладен кинутися в бійку тієї ж миті, хоча на вигляд йому було мало не за шістдесят.Та треба було вже платити, і я дістав десятифранкову купюру. Побачивши її, водій заволав:— У мене нема решти! Йди сам міняй!— Де я можу це зробити?— А мені звідки знати? Це вже твій клопіт.Мені довелося переходити дорогу і йти до тютюнової крамниці, щоб розміняти гроші. Повернувшись, я простягнув йому рівно ту суму, яку він мав отримати, й додав, що після такої поведінки жодних чайових він не заслужив. Ми обмінялися ще кількома дошкульними репліками, і я пішов геть.Ця жалюгідна перепалка спершу розлютила мене до краю, а згодом залишила прикрий і гіркий осад. «І чого люди так поводяться?» — розмірковував я.Але тієї ж ночі я вирушив до Іспанії. Потяг насилу сунувся і був ущерть забитий чехами, німцями, французами — усі вони прямували туди з однією метою. Звідусіль раз у раз лунала одна й та сама фраза різними європейськими мовами й говірками: là-bas («он там»). У мій вагон третього класу набилося повно зовсім юних, білявих, зголоднілих німців у якихось дуже неякісних на вигляд костюмах — тоді я вперше в житті побачив ерзац-тканину. На кожній зупинці вони вибігали за пляшками дешевого вина, а відтак засинали просто на підлозі, звалившись одне на одного в химерну піраміду.Десь на півдорозі через Францію всі звичайні пасажири повиходили. У потязі, може, й залишилося ще кілька таких самих непримітних журналістів, як і я, але фактично він перетворився на військовий ешелон, і це розуміли всі. На світанку, коли ми поволі тягнулися півднем Франції, кожен селянин у полі зупинявся, випростовувався і здіймав угору стиснутий кулак. Отак вони вітали наш потяг миля за милею, мов почесна варта.Спостерігаючи за цим, я поступово почав сприймати поведінку старого таксиста інакше. Я зрозумів, що зробило його таким грубим і озлобленим. Надворі був 1936 рік — рік великих страйків, коли уряд Блюма все ще тримався при владі. Хвиля революційних настроїв, що прокотилася Францією, накрила не лише робітників, а й таких людей, як таксисти.Я зі своїм англійським акцентом був для нього уособленням ледачих, пихатих іноземних туристів, які перетворювали Францію на щось середнє між музеєм і борделем. В очах цього таксиста англієць поставав не інакше як буржуа. Він просто мстився паразитам, яких зазвичай був змушений обслуговувати.І раптом я зрозумів: багатомовну армію, яка їхала цим потягом, селян зі здійнятими кулаками в полі, мене з моїм поривом вирушити до Іспанії, старого таксиста з його дошкульними образами — усіх нас обʼєднували однакові мотиви.