Зейгарнік Ефект | Про що ми мовчимо, коли говоримо про Крим» — Ксенія Білаш написала про...

«Про що ми мовчимо, коли говоримо про Крим» — Ксенія Білаш написала про виставку «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим», яку ось-ось відкрили у Варшаві.Ксенія описує деталі виставки, а наприкінці ставить дуже гарне питання, але не стільки до цієї виставки, скільки відштовхується від неї та взагалі дивиться на культурні репрезентації «для нас» та «для них». Якщо врахувати, що обидві категорії спираються на абстракнті уявлення про «нас» та «них», відірвані від реальності, а не на соціологічні дані, чи знання сегментів, то обидва кути зору можуть бути однаково обережні і самоцензуровані. Що для українців в Україні, напевне, виглядає як конʼюнктура, а для закордонної авдиторії, яка звикла до гострих тем та проблематизації, як пропаганда (хоч як цей термін не ліпиться до того, що відбувається), чи просто щось слабке і невиразне.У ній Крим проявлений через (трагічне або ідилічне) минуле і (бажане) майбутнє, але не (реальне) сучасне; він постає скоріше як простір і територія, ніж як населення — незручно російськомовне, яке, хай не поголовно, масово раділо приходу Путіна і навряд чи чекає на звільнення від нього. Чи не спрощуємо ми розмову про майбутнє, коли уникаємо питання, чи вважаємо ми всіх цих людей «нашими»? Або розмову про минуле, коли говоримо про злочини росіян, але забуваємо про байдужість українців? На цій виставці легко забути, наприклад, що це громадяни України конфліктували з татарами, які поверталися, через «самозахоплену» землю; що 2014 рік не закрив наглухо кордон з Кримом (це відбулося лише у 2022-му); що прайди досі зустрічають опір в Україні. <…> пропонуючи послуговуватися різною мовою «для них» і «для нас», ми відчиняємо двері для позиції «не на часі» і так втрачаємо час. Тож образ втрати, який домінує на виставці, виходить далеко за її межі.…Паралельно з виставкою «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» ЦСМ «Замок Уяздовський» відкрив ще одну, «Цей кіт був намальований під час війни» — це колективна виставка про візуальне зображення різних воєн, яка поєднала польську й українську кураторок (Анна Лазар, Лада Наконечна) і зміксувала українські роботи з творами художників від Німеччини до Мексики. У той самий час в іншому варшавському музеї — Музеї сучасного мистецтва — українське мистецтво можна побачити на виставці «Жіноче питання 1550–2025». Роботи Марії Башкірцевої, Алли Горської, Тетяни Яблонської, Влади Ралко, Kinder Album, Сани Шахмурадової, Лесі Хоменко й інших українських художниць роблять спільне висловлювання разом з творами Артемізії Джентілескі, Софонісби Агніссоли, Анжеліки Кауфман, Тамари Лемпіцької, Фріди Кало, Луїзи Буржуа, Трейсі Емін, Агати Богацької і багатьох інших. Очевидно, польські інституції, принаймні у сфері сучасного мистецтва, мислять Україну частиною спільного культурного простору і включають її митців до складних висловлювань. Можливо, ми теж вже можемо дозволити собі менше обережності у спільних розмовах? Як на мене, саме гарно зроблені виставки здатні провокувати такі питання, які, можливо, вплинуть на минуле, майбутнє та мистецтво. —Виставка «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» організована платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво на замовлення Українського інституту за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну». Куратор(к)и проєкту — Катерина Семенюк, Оксана Довгополова та Алім Алієв. Виставка триватиме до 28 червня 2026 року.