«Оніксова буря» Ребекки Яррос – довгоочікуване продовження «Четвертого крила» й «Залізного полум’я» та… повнісінький відстій, як на мій особистий погляд.Після «Залізного полум’я», другої книги із серії «Емпіреї», від якої я був у неймовірному захваті, я з величезним нетерпінням чекав на продовження.І це вперше в житті я з таким хвилюванням очікував на вихід чергового тому. Слідкував за датою виходу, не спав, аби зробити замовлення на сайті видавництва «КСД» одним із перших.Можливо, такі завищені очікування і призвели до такого нестерпного розчарування.Бо перші три чверті книги тупо нудні. Початок книги взагалі настільки ніякий, що, через силу дочитавши десь до 120 сторінки, я взагалі кинув її читати. Востаннє таке зі мною сталося десь у 1985 році, коли я читав «Спартака» Джованьйолі. Більше до цієї книги у мене такого не було. Але тижні через три знову до неї повернувся («Спартаку» так не пощастило), щоб усе ж таки дочитати. Отже, щоб ви розуміли, першу чверть книги вони лише збираються летіти на пошуки родичів Андарни. Чверть книги, зайняв опис підготовки, де, по суті, нічого значного не відбувається.Потім у другій і третій її чверті вони шукають сьомий вид драконів на островах, але навіть це вкрай не захопливо та достобіса нудно.А вся динаміка, хоч якось схожа на ту, від якої я був у захваті, читаючи «Залізне полум’я», з’являється лише в останній чверті книги. Та, по-перше, вже пізно, бо враження від книги на той момент повністю зіпсоване. А по-друге, на той момент розв’язка вже і так стала очевидною. Бо половину книги всі головні герої покладають такі надії на сьомий вид драконів (Іридів), що стає зрозуміло, що з цим їх чекає повнісінький облом.Тож коли Іриди, зустрівши пошуковий загін «на порозі свого лігва», відмовляються мати з ними будь-які справи (передбачувано), і лише один із них хоч якось вислуховує Андарну, стає зрозумілим, що саме він і допоможе потім.Навіть те, чим приблизно все скінчиться, стало очевидним у момент, коли пошуковий загін відвідував короля Кортліна на першому острові. Звісно, я не міг передбачити абсолютно всіх сюжетних ходів, типу хто із команди загине, хто виявиться ще одним зрадником-веніном і тому подібне. Проте основний розвиток сюжету та чим усе скінчиться, було настільки передбачуваним, а написано все настільки нудно й нецікаво, що це, напевно, одна із найгірших фентезі, яку мені довелося читати за все моє життя.І тої, можна скільки завгодно розказувати, що це не фентезі, а роментезі, і про закони цього жанру та про те, що я «занадто старий для цього» (як на мене, це просто звичайнісінький ейджизм). Але, це все не більше ніж маніпуляція, бо незалежно від жанру чи його особливостей у літературі все працює однаково.Тож я не розумію, як після бомбезного «Залізного полум’я» можна було написати таку огидну посередність.Я неймовірно розчарований із цього всього й не впевнений, що взагалі куплю потім продовження цієї серії, якщо воно буде.Моя оцінка 4/10.
Коїни від КСД.А ще сьогодні я зекономив 645 грн на придбанні книжок! У КСД є "КСДкоїни", ну типу як БІТкоїни, але КСД 😂 І зібравши певну їх кількість, ці коїни можна обміняти на бонуси. Тобто реальні гримні знижок. Я не знаю навіщо така складна схема. Чому б не конвертувати відразу в бонуси. Але вже як є. Насправді система цього обміну була, відпочатку, якась мені незрозуміла. І на старій версії їх сайту я так і не зміг розібратися, як міняти ці кляті коїни на бонуси. У мене взагалі чомусь склалося враження, що мінімальна сума коїнів, які можна обміняти, це 200ті. Тож я тупо забив на це і вирішив, що з моєю періодичністю покупок на сайті КСД ніякі бонуси мені не світять.І от сьогодні дзвінок з Харківського номеру. Насправді, враховуючи часи, дзвінки із Харківських номерів це дуже лячно. Бо частіш за все це або поліція, або якісь спецслужби. То якась кримінальна справа, то хтось помер, то щось згоріло/знищено. 😢 Але вже як є. Отже дзвінок, мила панянка Наталья, яку весь час було дуже погано чути 😭 І ото про коїни КСД і як їх обміняти. Скажу чесно, якби там були якісь 50 гримнів, я навіть не поліз би розбиратися, що там і до чого. Але вона оперувала такими цифрами знижок, які активували мою цікавість 😂😂😂, тож я почимчикував на сайт КСД. А там є інструмент обміну.Отже я накидав книжків в кошик, потицяв на ці картки обміну, так щоб вкластися в кількість коїнів, які у мене були... Ну і десь через пару годин отримав на рахунок бонуси.Які в кількості 645 гримнів і використав при придбанні чергового пакована книжечок Кінга 😊КСД, вельми вам за це вдячний. ❤️
«Як любили і вмирали» – Лев Скрипник(видавництво "Уроборос")На сьогодні Лев Скрипник – це, по суті, забутий український письменник 20-х років минулого століття. Ну а його збірка оповідань «Як любили і вмирали» – це про те, що всі ці роки намагалися випиляти з нашої історії. Сам Лев Скрипник родом із Донбасу і через смерть батька з 11 років був змушений працювати на Донбаських шахтах коногоном. Щодня по 12 годин. Дитина 11 років. Потім була революція та «громадянська війна», під час якої він приєднався до лав Червоної армії. А потім був НЕП. Це дуже страшна книжка, сповнена безнадії і відчаю, та водночас і дуже світла. В той момент, коли він описує свій Донбас, степ, навколишню природу, через цей відчай і безнадію проривається щось дуже світле – любов до рідної землі й того, що оточує автора.Ця збірка дуже страшна, проте водночас світла та щемлива. В цих оповідках кров, смерть і безнадія часто-густо перемішані із коханням, щастям і світлою любов’ю до людей.Коли пишуть про Скрипника, насамперед згадують про те, що він вживав кокаїн і помер у психлікарні… Як на мене, подібні акценти щодо його особистості – це вкрай неправильно.В той час на території совєтів кокаїн вживали всі. Це не було чимось таким забороненим, як зараз. Його вживали навіть ті, кого ми б зараз назвали бомжами. Тобто тоді це навіть не було таким уже «дорогим задоволенням», а чимось рівноцінним «випити горілки», і в цій збірці ви неодноразово знайдете згадки про це. Ні, не його власний досвід – поки що не його, а лише опис падіння людей у ту безодню, з якої зазвичай немає шляхів назад. Після ознайомлення з його творчістю особисто для мене Лев Скрипник – це публіцист, такий собі український Гіляровський (який теж, до речі, був українцем за походженням), який залишився фактично невідомий сучасній українській громадськості. А окремий момент, на який я звернув увагу в його оповіданнях – це те, що в ті часи скрізь – на шахтах Донбасу, заводах, у великих містах – було дуже багато людей із села. Українського села, яких революція та війна зігнали зі своєї землі, але які мріяли туди повернутися.Вони працювали на шахтах, фабриках і заводах, лише заради одного – щоб зібрати гроші, повернутися додому, купити хатку та конячку і хазяйнувати на своїй землі. І коли я читаю про це, про їхні мрії, якими вони жили у 1926 році, в моїй душі вирує хвиля відчаю і лютої ненависті до совєтів. Бо у сьогоднішньому майбутньому я знаю про те, чого вони не могли знати, думаючи про повернення додому, на свою землю, у свої рідні села. Про голод.Голодомор 30-х років, який убив мільйони українців. Тих, хто мріяв про свою землю і домівку, тих, кого більшовики не змогли знищити раніше. Обов’язково почитайте цю збірку оповідань. Там багато що перегукується із сучасністю. Калмики у складі військ, які вбивають і ґвалтують українців.Прийшлі вихідці із російської глибинки, яким «какая разніца», де жити, аби тільки були гроші та горілка і які не розуміють, чому українці, які родом із села, постійно кажуть, що хочуть повернутися додому, на батьківщину. Бо для цих пришлих «какая такая батьківщіна? Где деньгі і водка, там і батьківщіна»… В цих оповіданнях – холод і голод, смерть, розруха та відчай, але водночас і таке внутрішнє світло, яке замість зневаги чи класової ненависті мимоволі примушує ставитися до людей, про яких пише Скрипник, із якоюсь внутрішньою теплотою, а іноді навіть із захватом чи любов’ю. Не до всіх, звісно ж… 😏
«Вбивчі письменники»Зараз немає часу читати, але я побачив у видавництва «Уроборос» цю книжку й не зміг встояти.«Вбивчі письменники» – це збірка із 24 історій про письменників, які стали вбивцями. З усіма подробицями їх кримінальних справ. 😱До речі, серед них є й український письменник Андрій Головко. Про його існування я, щиро кажучи, досі навіть не знав. Бо він передусім був не українським, а, як на мій погляд, радянським письменником. Тим більше мене здивував той факт, що, попри його комуністичне минуле та скоєний злочин, у Києві досі є бібліотека та вулиця, названі на його честь. 🤬На жаль, книжку я ще не читав, але хочу добратися до неї якомога скоріше, бо вона вкрай якісно видана і її просто приємно тримати в руках. А ще вона товстезна!Я б навіть сказав, що неочікувано товстезна як для книжки із 500 сторінок. А все через папір, на якому вона надрукована 😉😊Відразу згадав, як якась російськомовна громадянка України у своєму інстаграмчику жалілася, що «українські книжки неякісні, бо видані на жовтому папері, як за радянських часів». Знало б це дурне, яких грошей коштує цей «жовтий» сучасний папір! 😂Сподіваюся, що можливість почитати цю книжку в мене з'явиться раніше, ніж я остаточно вийду на пенсію. Ну і той – якщо вам подобається тру-крайм, раджу поспішити на сайт «Уробороса» за «Вбивчими письменниками», бо їх там залишилося вже не так і багато.P.S. До речі, дизайнив цю книжку Володимир Завгородній, тож ви зможете оцінити його роботу не тільки по заставках до моїх відео про податки. 😇😂
«Кораліна» – Ніл Ґейман.(видавництво Видавнича група КМ-БУКС)Повість Ніла Ґеймана «Кораліна» – один із небагатьох творів, що налякав мене аж до внутрішніх дрижаків. І це при тому, що автор писав цю книжку для своїх дітей! Гарний татусь, із добрими казочками, угу… 😂Весь час, поки я її читав, мене переслідувало якесь дежавю. Постійно було відчуття, що я десь уже щось таке схоже читав чи дивився. Це як останні звуки відлуння якоїсь пісні видаються знайомими, дуже знайомими, але ти не можеш пригадати, що це за пісня та де й коли ти її чув. І відразу виникає купа асоціацій і з «класичними» народними казками, і з творами Льюїса Керрола, і з «Хроніками Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса та «Чарівником країни Оз» Лімана-Френка Баума, і ще багато з чим.Таке враження, що Ґейман узяв потрошку з усіх казок і пригодницьких оповідок, які тільки існували, й замішав із них власний коктейль, створивши казку, яка здатна налякати навіть дорослого. Ну а дитину чи навіть підлітка ця повість здатна зачарувати й нажахати чи не до смерті.Дівчинка Кораліна переїжджає разом із батьками в новий будинок. Новий він для їхньої сім’ї, а сам собою будинок дуже старий, тож їхніми сусідами стають люди похилого віку. Вони трошки дивакуваті, але цілком позитивні. Батьки Кораліни дуже зайняті своїми дорослими справами й не приділяють дочці достатньої уваги, що її дуже засмучує. Кораліна вважає, що її батьки нудні й що вони її не розуміють, тож постійно шукає собі якісь пригоди, щоб хоч трохи розважитися.Але одна із таких пригод заводить її надто далеко. Відчинивши двері, які в жодному разі не можна було чіпати, вона потрапляє в інший світ, який є віддзеркаленням нашого.В цьому іншому світі є і її інша мама й інший тато – у них ґудзики замість очей, але вони ставляться до Кораліни з більшою увагою і приділяють їй більше часу, ніж справжні мата й тато. Дівчинка зачарована цим новим світом.Аж раптом вона дізнається, що має залишитись у цьому світі назавжди й більше ніколи не побачить своїх справжніх маму й тата, й у неї теж тепер будуть ґудзики замість очей. Тож тепер Кораліні потрібно придумати, як перемогти злу відьму, яка прикидається її мамою, та знайти шлях додому у справжній світ. Моя оцінка 10/10.
«Палітурник» – Бріджит Коллінз.(видавництво КСД)… Чи хотіли б ви позбутися якось своїх спогадів – про якісь події чи про свої вчинки?... Я, напевно, ні. Я скоріш жалкую за тим, що не зробив, ніж за якимись вчинками чи щодо подій із мого життя… Емметт Фрамер живе у світі, де у простих людей книги вважаються чимось капець яким поганим, а палітурники, які їх оправляють, для них щось на кшталт чаклунів і відьом. Але доля повернулася так, що син простого фермера тепер має стати підмайстром старої палітурниці та навчатися ремесла, про яке ніколи навіть і не думав. У якийсь момент він дізнається, чим насправді є палітурництво, і це викликає у нього гостре неприйняття та протест.Проте у нього немає вибору, бо палітурництво – це не те, чого можна навчитися, а дар, якого не можна позбутися. Дар, який дозволяє допомагати іншим людям. Дар, який інші палітурники перетворили на джерело наживи та влади над людьми. На жаль, усе закінчується так, як і починалося – вкрай неочікувано.Стара палітурниця, яка мала стати його вчителькою, помирає, а Емметт Фрамер стає підмайстром того, хто бачить у цій професії тільки наживу та грабує бібліотеку старої палітурниці, коли її тіло ще навіть не охололо. Дуже скоро Емметт дізнається, що серед тих книг, що бути в бібліотеці старої, була і книга з його ім’ям…Я пишу цей відгук, щойно закривши останню сторінку «Палітурника» авторства Бріджит Коллінз. І навіть не знаю, що про неї сказати. Її початок інтригує, а далі… Хлопець живе своє життя, яке складається для нього вкрай дивно та несподівано. Й емоції та відчуття, які намагається передати авторка, теж такі. Я, наприклад, не зміг би писати на півсторінки, як пахне болото чи ліс, а от головний герой усе це відчуває. Якщо, читаючи офіційну анотацію до «Палітурника», ви очікували прочитати чергову фентезі, боюсь, ви будете розчаровані. Бо ця книжка взагалі не про магію чи пригоди – вона про почуття. Почуття двох людей, які свого часу вирішили зробити так, аби перестати про них пам’ятати… Однак усе склалося не так, як гадалося…Для авторки книги палітурництво й усе, що з ним пов’язано – це лише форзац, у який вона оправила свою розповідь про кохання та внутрішню трагедію двох людей. На жаль, як на мій погляд, вона зробила це вкрай грубо. Книжка з гарним початком, цікавою ідеєю, але вкрай простим закінченням.І це при тому, що сама ідея та сюжет заслуговували на цілу серію книг. Можливо, вона дасть початок серії фанфіків, чиї автори будуть талановитіші за авторку оригіналу. Однак особисто я дещо розчарований. Прочитавши початок книжки, я очікував чогось більшого, враховуючи динаміку та стиль, у якому він був написаний. Моя оцінка 6/10.
