Я таки аматор 🌾

Учора дивився фільм, у якому одну проблему розбирали настільки комплексно, що я зловив себе на думці: усе, що я роблю, мабуть, аматорська пригода.

Фільм був про підрив терористами літака. Його уламки розкидало на площі двох тисяч квадратних кілометрів. Команда справжніх профі збирала й систематизувала все, що вдалося знайти, відпрацьовувала гіпотезу за гіпотезою в пошуках злочинця. Професійно, дипломатично, без емоційних зривів та істерик.

І я піймав себе на думці, що у нас усе відбувалося зовсім не так.

Люди, які могли б бути професіоналами в нашій ніші, наче й є. Але іноді здається, що їхня роль — кинути нас у глибоку воду з методичкою про те, як ми мали б плисти.

Ми тут усі аматори. У складних рішеннях надто часто спираємося на особисті симпатії й антипатії, а не на правила, про які змогли домовитися. Сьогодні я крутий гуру, а завтра — лох педальний, як каже моя донька. Залежить від того, як я справляюся і наскільки потрапляю в чиїсь потреби чи модні течії системного лідерства.

Екопросвітництвом я займаюся понад десять років. І роблю це як аматор. Сім років у нас працювала Зелена школа. Ось уже минуло вісім років, як я розвиваю мережу екопоселень. І щось я таки, мабуть, привніс у цю країну. Хочеться принаймні в це вірити.

Були підйоми й спади. Найбільший підйом припав на перші роки повномасштабного вторгнення, коли мережа виросла майже до 90 локацій. Тоді зійшлося все, що накопичувалося роками: знайомства, довіра, спільні справи й готовність людей відкривати свої простори для інших.

А потім ми спробували надати всьому цьому структуру — і все почало сипатися. Не одразу. Шар за шаром.

Наклалося надто багато всього: матеріальні інтереси, особисті стосунки й ідейні конфлікти, проблеми зі здоров’ям, психоемоційні зриви, непопулярні рішення.

Я виявився доволі слабким дипломатом, щоб усе це розрулити. Джокери в рукавах перестали дивувати, як раніше. Йшли люди, йшли локації. Зникли наші живі мотивашки — тури, після яких хотілося щось робити разом. Багато локацій просто пішли жити своїм життям.

З хорошого — виросло кілька команд, які почали працювати окремо. Деякі доволі успішно. З’явилися цікаві платформи, які вже діють автономно. Я тим часом зайшов у Web3 і почав шукати для мережі нові ресурси та напрямки.

Але напрямків стає дедалі більше. І дедалі сильніше бракує людей, які могли б скласти їх у робочі моделі. Зростають вимоги, претензії, запити на системність. Можливо, я і є той головний хаос.

Іноді мені здається, що ми більше схожі на клуб аматорів. Наша головна заслуга — що ми продовжуємо це робити.

Проводимо зуми, на які приходять 10–15 людей. Десь організовуємо невеликі ситуативні тури, з’їзди й зустрічі. Десь розповідаємо про наш досвід і наші історії. Десь знову шукаємо ресурси для підтримки мережі та команди.

Є партнери, які не дають нам остаточно булькнути в цьому ставку: кличуть на чергові з’їзди, підтримують зв’язок, дають нам місце бути присутніми.

Та я не відчуваю, що нас сприймають всерйоз. А останнім часом на багатьох наших заходах я й сам почуваюся відчуженим. Ніяк не виникає відчуття причетності до команди. Мабуть, це одна з наших чималих проблем.

Учора я побував на відкритому заході, присвяченому регіону, який зараз частково окупований. Усе було камерно і водночас дуже змістовно: сцена, дискусійна панель, культурна тусовка, історичні артефакти, фільм, концерт. Прийшли десятки людей, донори й місцева влада.

І я подумав: як би було добре зробити такий захід про розвиток малих низових екоспільнот. Про екопоселення. Показати людей і місця, провести дискусію, запросити партнерів, голів територіальних громад, екологічні організації.

Ми вже пробували щось подібне у Львові на наше п’ятиріччя. Але тоді так і не змогли порозумітися, яким має бути цей захід. Я не відчув себе його частиною. Можливо, тому сьогодні мені важко навіть уявити, як ми зробили б це разом.

Я дедалі частіше хочу вийти з лідерської ролі. Нехай хтось інший займається організацією. Нам бракує людини, яка могла б зібрати все це докупи на іншому рівні — і допомогти нам знову не пересваритися.

І мене це дратує.