Зокрема тому, що сам я теж не зміг побудувати стійку структуру довіри. І щоразу мушу йти на компроміси із собою.

Європейські партнери очікують, що ми створимо раду й демократичну організацію. Я розумію, навіщо це потрібно. Але не знаю, чи я зараз головна завада для цього переходу, чи одна з небагатьох людей, на яких досі тримається зв’язок між частинами мережі.

Дивлюся на колег із пермакультурного руху й думаю: добре, що вони є і що в них працює своя організація. Добре, що в нашій мережі є самодостатні локації, де життя триває незалежно від нашої координації. Хоча інколи мене злить, коли здається, що мережа потрібна їм переважно для грантів.

Мені важко відділити в усьому цьому власну втому від справжніх проблем організації. Але я точно бачу, що ми навчилися багато років підтримувати рух, знаходити людей і можливості. А от як зробити з цього стійку спільну структуру — досі не знаю.

Можливо, я таки аматор. І, можливо, найбільше, що ми поки змогли зробити як аматори, — це не припинити працювати й дати вирости тому, що вже може існувати без нас.

Кажуть, на все потрібен час. Можливо, для справжньої екологічної інституції потрібне не одне десятиліття. А ми поки сіємо перше насіння і досіваємо там, де воно не зійшло.

Можливо, я навіть не побачу врожаю — через 20 чи 40 років. Не знаю. Але завтра почнеться новий робочий тиждень, і ми знову вийдемо працювати. З ти що є…