Під рубрикою «Дембельський альбом». Пізно ввечері 11 вересня 2022 року знайомий волонтер Юра довіз мене від шламового поля Миколаївського глиноземного заводу, де мій стрілецький взвод відпочивав у перервах між перебуванням на позиціях, до Первомайська Миколаївської області. Знову ж таки, кажу «мій взвод», хоча 22 серпня мене перевели в управління роти на посаду сержанта з матеріального забезпечення і я, формально кажучи, взвод покинув. Але оскільки ніхто з мене не знімав обов’язків бойового чергування, то я продовжував бути разом з 1 стрілецьким взводом – і на позиціях, і в перервах між бойовими чергуваннями, коли ми повертались в адміністративну будівлю шламового поля Миколаївського глиноземного заводу. Тут, з огляду на нову посаду, я став тримав ротну «зброярню» і склад боєприпасів.11 вересня 2022, коли я повернувся з позицій на шламове поле, до мене дотелефонувалась знайома й повідомила, що в Києві померла моя матір. Я зразу ж поїхав у стройову частину батальйону в Миколаїв, оформив відпустку на 10 днів, за допомогою волонтера Юри добрався до Первомайська, пересів на свою автівку, яку залишив у Первомайську перед війною, і на ранок був у Києві.13 вересня в Київському крематорії відбулась траурна церемонія, видачі праху треба було чекати ще тиждень – якраз до кінця моєї відпустки. А 14 вересня зателефонував командир взводу Федорович і повідомив страшну звістку: вранці автівка, у якій хлопці намагались провезти воду та запаси харчів на позицію під херсонським селом Правдине, потрапила під мінометний обстріл – при переїзді через меліоративний канал, за кілометр від нашої позиції, захованої в лісосмузі. Це трапилось ось тут: 46°41'58.9"N 32°08'05.8"EЗагинули Юра Балашов – він був за кермом, Мар’ян Матвєєв і Руслан Демидов. Антон Юшков вижив дивом – коли евакуювали тіла, Антона навіть поклали до трупів, бо в нього була розтрощена голова. Артем Мороз, який вийшлов до каналу зустрічати автівку, залишився без обох ніг, тяжких поранень зазнав головний сержант взводу Сергій Рожков. Сашкові Свистуну знову пощастило – від відкараскався пораненням середньої тяжкості й за три місяці повернувся на службу. Наступного дня мені зателефонував командир роти підполковник Андрій Озерчук і попрохав розшукати матір 24-річного Руслана Демидова. Бо за тим телефоном, який Руслан залишив у своїх анкетних даних, ніхто слухавку не брав. Співробітники Подільського РТЦК та СП приходили до матері додому, але нікого не застали. Я поїхав на Виноградар і розшукав квартиру, де Руслан до війни проживав з матір’ю. Вдома нікого не було. Життєвий досвід підказував, що в кожному під’їзді обов’язково є така бабулька, яка все про всіх знає – треба лише почекати у дворі й вона неодмінно проявить свою цікавість. Так і вийшло. Невдовзі на третьому поверсі відчинилось вікно, у яке висунула голову місцева краєзнавиця, заінтригована появою біля під’їзду людини у військовій формі. Разом з провідницею я обійшов кілька поверхів, порозпитував мешканців і з’ясував, що матір Руслана паралізована. На початку війни Руслан її відвіз кудись до родичів у Обухівський район, але куди – невідомо. Що стосується батька Руслана, то про нього взагалі ніхто нічого не чув. Зателефонувати друзям Руслана, розповісти про його загибель і узгодити час та місце похорону також було неможливо – свій телефон Руслан закрив паролем. За день по тому, 16 вересня, я повернувся в роту, так і не забравши прах матері (його без мене потім поховали співробітники крематорію) – починався наш наступ і мене відкликали з відпустки. А 17 вересня в Миколаєві рота прощалась з Юрою Балашовим, Мар’яном Матвєєвим і Русланом Демидовим. #дембельський_альбом