МІЙ НАЙБІЛЬШИЙ СОРОМ.Мені років 12. Ранок. Базар в моєму селі.Я стою за прилавком з капустою, помідорами, цибулею... тим, що ми всією родиною вирощували на городі. Ми жили з цього. Буквально.І ось йде однокласник зі своєю мамою.Не пам'ятаю, що вони тоді купили. Пам'ятаю тільки як судомно хапаю качан капусти, починаю його чистити, з усіх сил роблю вигляд, що дуже зайнятий... Щоб не дивитися в очі. Щоб не бачили, що це я. Хотілося провалитися крізь землю.Соромно було страшенно.Звідки цей сором?Можливо радянські установки, що продавати - це спекулювати. Торгувати - не дуже гідно. Особливо на базарі. Особливо своїми руками вирощене в городі. Наче ознака будності.Це точно частина нашого культурного коду, в якому сама діяльність продавця ніяк не підноситься, а навпаки спрощується і не поважається.СРСР давно немає, а цей вірус у головах живе далі.Якось не дуже зручно, коли треба написати про свої послуги.Коли треба назвати ціну - ніяково.Продати свої компетенції, чи продукт - теж здається, що це якось не гідно.Правда в тому, що насправді продавати - це служити.Це говорити людині: "Я маю щось, що тобі допоможе. І я достатньо поважаю себе, щоб про це сказати вголос."І от, я спеціально приїхав на "Привоз". Домовився з пані продавчинею про тимчасову експропріацію її робочого місця, і став за прилавок. Зазивав голосно і без сорому. Відривався можна сказати:)Знаєте, відчув якесь кайфове полегшення :)_Якщо ти теж відчуваєш цей внутрішній стоп щоразу, коли треба заявити про себе, то саме про це моя програма "Вільномов".Про впевненість. Про голос, який звучить, Про те, щоб говорити про себе без сорому. Так, щоб чули всі.