Веселий піп | МІЖ ГОЛГОФОЮ ТА ІБІЦЕЮЗнаю, що після цього допису мені добряче прилети...

МІЖ ГОЛГОФОЮ ТА ІБІЦЕЮЗнаю, що після цього допису мені добряче прилетить, але вважаю, що висловитися все-таки потрібно.Багато людей, читаючи мої нотатки про григоріанський хорал, латину, молитву ad orientem чи глибокий символізм літургії, помилково вважають, що справа тут просто в моїх естетичних уподобаннях.Частина правди в цьому є, адже Католицизм до епохи «великої перебудови» 70-х років був релігією трансцендентної краси. Все в ньому — від мелодій антифонів до архітектури — було і залишається обʼєктивно прекрасним і таким, що занурює в Таємницю.А от те, що ми маємо сьогодні, викликає чимало запитань. Протестантський попрепертуар із емоційним самонакручуванням, літургійні «дикі танці», дивні музичні інструменти та «скромні» літургійні шати, які більше нагадують піжаму.Щоразу, підіймаючи ці питання, я чую одну й ту саму мантру: «Бога можна прославляти і так». Чесно кажучи, від неї у мене вже сіпається око, бо щоразу хочеться кричати: «Хлопці та дівчата! Я там уже був!» Так, для багатьох католиків це якась екзотика, щось цікаве й свіже. Але не для мене, який десятиліттями жив у цій літургійній поверхневості.Насправді, коли людина заявляє, що «Бога можна прославляти і так», вона фактично стверджує, що форма не має жодного значення. Усе крутиться навколо кількох антропоцентричних запитань: «Мені це допомагає? Мені це подобається? Я так відчуваю Бога?» Якщо відповідь схвальна, значить «Бога можна прославляти і так».Звичайно, під це завжди підтягується стандартний набір аргументів: «Давид танцював перед Ковчегом», «Псалми закликають славити Бога з цимбалами та гуслями», «Біблія закликає співати Господу з радістю». Все це я чув уже десятки тисяч разів.Єдине, що зазвичай упускають з огляду, — це кардинальна зміна вектору. Раніше Католицизм виходив із принципового питання: «А чи гідна та чи інша літургійна форма Бога?» Сучасний Католицизм нерідко запитує: «А чому б і ні?» Раніше ми вважали, що Бог настільки великий і святий, що ми повинні постійно шукати найдосконалішу форму поклоніння і культу. Сьогодні ми думаємо насамперед про себе.Ви ніколи не замислювалися над тим, чому такі літургійні форми народилися саме в неопротестантизмі? Відповідь лежить на поверхні: тому що протестантське богослужіння — це не Жертва, а зібрання спільноти. Його центром стає не Бог per se, а Його «служіння» Своєму народу.Коли вся «літургія» просто кричить про те, як Бог ТЕБЕ відкупив, ТЕБЕ спас, ТЕБЕ усиновив, ТЕБЕ полюбив, чи варто очікувати поклоніння, яке ТОБІ некомфортне? Але ж автентичне католицьке поклоніння (в широкому розумінні цього слова) є дуже дискомфортним, бо воно вимагає від людини подвигу, зосередження та зусиль.Аргументи про танцюючого Давида чи гуслі не враховують того, що на кожній Месі ми споминаємо смерть Спасителя. Ну станьте ви з ді-джей пультом перед Голгофою і проведіть своє «поклоніння». Меса — це Жертва, а не Ібіца, а тому і її літургійні форми історично сформувалися відповідним чином.Так, на Месі ми так само святкуємо перемогу Воскресіння, але це, якщо перефразувати відому пісню, «свято зі сльозами на очах». Відокремлення смерті від воскресіння, а Жертви — від бенкету і є коренем усіх літургійних проблем.Зауважте, що фраза «Бога можна прославляти і так» ніколи не працює симетрично. Щось ніхто не каже: «Але ж можна і григоріанський хорал співати» або «Можна ж і латинську Месу служити». Чомусь ця фраза використовується виключно для виправдання чергового спрощення та примітивізації.Католик, який постійно повторює, що «Бога можна прославляти і так», так і не зрозумів головного. Питання не в тому, чи можна. Питання в тому, чи варто. До президента можна прийти на прийом у шортах і майці. Але чи варто?Не кожна форма поклоніння є однаково доброю. Так, Бога можна прославляти і в підвалі, і без органу, і без хору, і просто посеред поля. Але з цього аж ніяк не випливає, що ми мусимо робити це нормою.Бог достойний не мінімального і не «актуального». Він достойний найкращого.Далі буде.