МІЖ ГОЛГОФОЮ ТА ІБІЦЕЮЗнаю, що після цього допису мені добряче прилетить, але вважаю, що висловитися все-таки потрібно. Багато людей, читаючи мої нотатки про григоріанський хорал, латину, молитву ad orientem чи глибокий символізм літургії, помилково вважають, що справа тут просто в моїх естетичних уподобаннях. Частина правди в цьому є, адже Католицизм до епохи «великої перебудови» 70-х років був релігією трансцендентної краси. Все в ньому — від мелодій антифонів до архітектури — було і залишається обʼєктивно прекрасним і таким, що занурює в Таємницю. А от те, що ми маємо сьогодні, викликає чимало запитань. Протестантський попрепертуар із емоційним самонакручуванням, літургійні «дикі танці», дивні музичні інструменти та «скромні» літургійні шати, які більше нагадують піжаму. Щоразу, підіймаючи ці питання, я чую одну й ту саму мантру: «Бога можна прославляти і так». Чесно кажучи, від неї у мене вже сіпається око, бо щоразу хочеться кричати: «Хлопці та дівчата! Я там уже був!» Так, для багатьох католиків це якась екзотика, щось цікаве й свіже. Але не для мене, який десятиліттями жив у цій літургійній поверхневості. Насправді, коли людина заявляє, що «Бога можна прославляти і так», вона фактично стверджує, що форма не має жодного значення. Усе крутиться навколо кількох антропоцентричних запитань: «Мені це допомагає? Мені це подобається? Я так відчуваю Бога?» Якщо відповідь схвальна, значить «Бога можна прославляти і так». Звичайно, під це завжди підтягується стандартний набір аргументів: «Давид танцював перед Ковчегом», «Псалми закликають славити Бога з цимбалами та гуслями», «Біблія закликає співати Господу з радістю». Все це я чув уже десятки тисяч разів. Єдине, що зазвичай упускають з огляду, — це кардинальна зміна вектору. Раніше Католицизм виходив із принципового питання: «А чи гідна та чи інша літургійна форма Бога?» Сучасний Католицизм нерідко запитує: «А чому б і ні?» Раніше ми вважали, що Бог настільки великий і святий, що ми повинні постійно шукати найдосконалішу форму поклоніння і культу. Сьогодні ми думаємо насамперед про себе. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому такі літургійні форми народилися саме в неопротестантизмі? Відповідь лежить на поверхні: тому що протестантське богослужіння — це не Жертва, а зібрання спільноти. Його центром стає не Бог per se, а Його «служіння» Своєму народу. Коли вся «літургія» просто кричить про те, як Бог ТЕБЕ відкупив, ТЕБЕ спас, ТЕБЕ усиновив, ТЕБЕ полюбив, чи варто очікувати поклоніння, яке ТОБІ некомфортне? Але ж автентичне католицьке поклоніння (в широкому розумінні цього слова) є дуже дискомфортним, бо воно вимагає від людини подвигу, зосередження та зусиль. Аргументи про танцюючого Давида чи гуслі не враховують того, що на кожній Месі ми споминаємо смерть Спасителя. Ну станьте ви з ді-джей пультом перед Голгофою і проведіть своє «поклоніння». Меса — це Жертва, а не Ібіца, а тому і її літургійні форми історично сформувалися відповідним чином. Так, на Месі ми так само святкуємо перемогу Воскресіння, але це, якщо перефразувати відому пісню, «свято зі сльозами на очах». Відокремлення смерті від воскресіння, а Жертви — від бенкету і є коренем усіх літургійних проблем. Зауважте, що фраза «Бога можна прославляти і так» ніколи не працює симетрично. Щось ніхто не каже: «Але ж можна і григоріанський хорал співати» або «Можна ж і латинську Месу служити». Чомусь ця фраза використовується виключно для виправдання чергового спрощення та примітивізації. Католик, який постійно повторює, що «Бога можна прославляти і так», так і не зрозумів головного. Питання не в тому, чи можна. Питання в тому, чи варто. До президента можна прийти на прийом у шортах і майці. Але чи варто? Не кожна форма поклоніння є однаково доброю. Так, Бога можна прославляти і в підвалі, і без органу, і без хору, і просто посеред поля. Але з цього аж ніяк не випливає, що ми мусимо робити це нормою. Бог достойний не мінімального і не «актуального». Він достойний найкращого. Далі буде.