Веселий піп | На жаль, деякі віряни, духовенство та єпископи Української Православно...

На жаль, деякі віряни, духовенство та єпископи Української Православної Церкви Московського патріархату підтримали позицію Росії, що різко підірвало довіру до них громадськості. Війна поглибила емоційну травму, і в суспільстві релігія почала розглядатися не лише як віра, а й як маркер політичної та безпекової лояльності.Одним із найчутливіших питань є перехід парафій. Формально ці процеси мали відбуватися відповідно до правових процедур та волі релігійних громад, але насправді вони не завжди були прозорими та іноді супроводжувалися зовнішнім тиском або конфліктами. Православна Церква України, прагнучи швидко зміцнити свою інституційну присутність, часом обирала силові рішення. У відповідь Українська Православна Церква зосередилася на захисті своїх позицій, зокрема через активну міжнародну кампанію за участю російських дипломатів та Російської Православної Церкви, що в українському суспільстві часто сприймається як конфронтація або навіть «зрада».Ні держава, ні суспільство не були готові до того, що Росія свідомо та систематично використовуватиме пов'язані з нею релігійні структури як інструменти геополітичного впливу. В результаті український парламент ухвалив дуже суперечливий закон, що забороняє діяльність Російської Церкви в Україні та пов'язаних з нею релігійних організацій. З точки зору прав людини, цей закон є дуже проблематичним, оскільки він запроваджує колективну відповідальність на основі інституційної приналежності та не вирішує проблему протидії інструменталізації релігії.Парадоксально, але я б не назвала ці заходи переслідуванням релігійних організацій за релігійними мотивами. Немає примусового переходу в іншу віру чи вимоги відмови від християнства. На жаль, немає готових та ефективних протоколів для нейтралізації інструменталізації релігії державою-агресором. Мушу заявити, що в міжнародному праві існує «сліпа пляма», яка захищає релігійні права.Під час повномасштабного вторгнення задокументовані випадки співпраці з агресором на окупованих територіях ще більше посилили сприйняття Української православної церкви під керівництвом Московського патріархату як загрози безпеці, а не як «ідеальної жертви».Водночас, повномасштабна війна Росії спровокувала глибокий процес внутрішньої саморефлексії в Українській православній церкві. Виникли протестні рухи — від символічної відмови вшановувати пам'ять Патріарха Кирила до відкритих закликів до розриву інституційних зв'язків з Російською православною церквою. Ці групи явно потребують диференційованого та чутливого підходу, оскільки їх не можна розглядати як єдину загрозу безпеці.І у нас є позитивний приклад діалогу. У квітні 2024 року було створено громадську організацію під назвою «Софійське братство», яка об'єднала відомих священиків обох церков, богословів, журналістів та інтелектуалів. Головна мета Братства — сприяти міжправославному діалогу для досягнення єдності Українського православ'я. Я маю честь представляти Софійське братство та співпрацювати з його чудовою командою.Хоча українська держава ще не розробила цілісної політики щодо цього внутрішнього розмаїття, вона починає усвідомлювати необхідність поєднання заходів безпеки з підтримкою релігійної трансформації. Зростає розуміння того, що протидія інструменталізації релігії не повинна призводити до колективного покарання. Це свідчить про відданість України демократичним принципам навіть під час війни. Водночас слід визнати, що досі немає адекватних стандартів чи протоколів свободи віросповідання в ситуаціях масштабної збройної агресії та релігійної інструменталізації.Український досвід показує, що майбутнє міжправославних відносин залежить не лише від державних рішень чи контексту безпеки, а й від здатності самих церков рефлексувати та брати на себе відповідальність за ескалацію конфлікту та робити свідомий вибір на користь діалогу, спільної відповідальності та відкритості.Дякую за вашу увагу!»