1 листопада 1918 - день Листопадового чину. День, коли місто Лева прокинулося під синьо-жовтим стягом, що майорів із вежі магістрату. Замість чекати з моря погоди, старшина Січових Стрільців Дмитро Вітовський наполіг, що Львів треба брати до того, як його візьмуть поляки. Без жодного пострілу українці роззброїли чеський, словацький, угорський, та австрійський гарнізони. Тепер польські та українські хлопці з'ясовували стосунки вже не кулаками і камінням, а гвинтівками та гранатами.Крім поляків, добре споряджених Францією, у міських боях закортіло взяти участь і цивільним, які стріляли зі своїх вікон. Галичани вирішили погратися в лицарів і не карали цивільне польське населення, яке було явно вороже налаштоване до української держави: на зміну вбитим польським військовим приходили цивільні ляхи, які обривали лінії зв'язку, вбивали вістових, та навіть здійснювали напади на невеличкі групи військових.13 листопада до Львова прибув козацький загін імені Івана Гонти, тільки сама назва якого наводила на поляків страх. Його командувач, полковник Андрій Долуд, на відміну від галичан, бачив мету і не бачив перешкод, тому наказав своїм козакам не жаліти озброєних цивільних: чимало під гарячу руку потрапило і львівських батярів, чия войовничість зникала разом з відібраною зброєю. Полковник Гнат Стефанів, командант війська ЗУНР після Дмитра Вітовського, на штабній нараді сказав, що «якби вся наша залога відзначалася такою хоробрістю, як наші наддніпрянські брати, до кількох днів із польських військ у Львові й сліду не було б».‌‎ Попри те, що вулиці столиці щойно проголошеної Західноукраїнської Народної Республіки вкрилися трупами польської курви та розстріляних цивілістів, перевага була явно не на боці українців. Січові Стрільці та наддніпрянські козаки добре розуміли, що тільки маючи готовність вбивати можна зберегти державність. І саме їхня участь у боях за Львів (та інші міста ЗУНР) по 4 роках Першої світової війни стала виразником волі українського народу до здобуття державності, а не стендап на балконі "Просвіти" 23 роки потому.