«вітер» Ти шукатимеш всесвіт, де я прочитаю твої вірші так довго, як тільки треба: стільки зносиш шарфів, скільки ниток долі не було сплетено Мойрами, ти ніколи не змінишся, бо прізвище Аккерман змінюється хіба за відмінками, і те – в чоловічому роді, ти все одно зі мною, в який би всесвіт я не поніс помирати свою ранену долю, раз за разом вирізаєш із пам’яті, із артерій і вен черговий рядок зі своєї наївної юнацької лірики, аби перетворити його на мою епітафію тут, під цим деревом, де, незалежно від світу, у листі один і той самий вітер, що резонує в пучках твоїх травм, сльози стелять йому вологі доріжки, якими він пройде вперше й востаннє, вперше й востаннє, прямо як поцілунок, знаєш? Вчиш в траурі властивості вакууму і розумієш, чому жоден з пройдених – прожитих – проіснованих всесвітів не резонує з твоєю втратою, не резонує із твоїм болем, рефлексії множаться, але брак слів відчувається все гостріше: стираються записи, спогади, образи, покалічені рими, строфи лишаються розкидані по могилах, наче волосся на підлозі у перукарні, але навіть коли я не я ти все одно зі мною. На таку кількість наших з тобою останніх розмов ти дивовижно вмієш зберігати своє мовчання, тихе написане слово, світлий сум і незмінний погляд сірих очей, Мікасо, що трапиться в день, коли в тебе скінчаться вірші?Я почну говорити. Я почну говорити з тобою. І моє слово дійде до тебе, бо я мовчала достатньо довго, щоб в потрібний момент навіть пекло почуло мене.