УкрРайт | theneverking #укрфф #укррайт я дозволив собі мати надію, що ця Дарлінґ...

#theneverking #укрфф #укррайт я дозволив собі мати надію, що ця Дарлінґ – остання, що цього разу все вийде, ми забудемо цей гнилий рід і повернемось до життя, яке мали до них.досі пам'ятаю першу невдалу спробу. тоді я багато лаявся мовою, якою колись бачив сни і якої тепер вже майже не пам'ятаю. Пен лаявся ще більше і за один вечір розтрощив у місті черепів з... десять? одинадцять? втім, це неважливо.зараз він рвучко обертається на підборах, навіть не дивлячись на непритомне дівча на підлозі, і мовчки йде геть. я рушаю за ним, лишивши близнюків, як завжди, прибирати безлад.Пен лютий, різкий і швидкий. я міг би легко наздогнати його, скориставшись своєю силою, та зараз це буде ударом під дих, тому я просто крокую за ним на відстані в кілька метрів. він знає, що я іду за ним, тому не зачиняє за собою двері гробниці, проте цілковито ігнорує мене, коли падає в ліжко.– Пене.– м?Пітер байдуже дивиться на мене з-за балдахіну, але я знаю, що він уважно слухає. гадки насправді не маю, що йому сказати. я ніколи не вмів підтримувати і не впевнений, що йому зараз потрібні якісь красиві слова, на кшталт тих, які близнюки так майстерно заливають у вуха дівчатам Дарлінґ.тому я просто підходжу до його ліжка і хриплю:– посунься.він здивовано вигинає брову, але звільняє трохи місця поряд із собою. деякий час ми лежимо мовчки, дивлячись в темну стелю, аж поки я не порушую тишу першим:– хочеш когось вбити?– а ти?– завжди, – я криво усміхаюсь.Пен супиться кілька секунд, барабанить пальцями по пряжці ременя – ніколи не помічає, як це робить –, але зрештою хитає головою: – потім. зараз я хочу спати.я киваю і обережно пригортаю його до себе; він, на диво, не заперечує. кладе голову мені на груди, вмощується і дозволяє обійняти.Пен ледь помітно здригається, коли я проводжу долонею вздовж його хребта, вниз та вгору, і легко притискаю між лопаток.він завжди напруженій, як, власне, і я. під теплою шкірою пульсує життя і рештки магії. чесніше було би сказати жевріє, але до біса, і так забагато неприємної правди за один день.нахиляюсь трохи нижче, до його вологого волосся. яка б не була погода і пора року, Пен завжди пахне однаково: осіннім лісом, каштанами і горобиною. мені хочеться вдихнути його запах глибше, зібрати губами і відчути на кінчику язика. та я не цілуюсь. взагалі. навіть із Пеном.він сонно потягується в моїх руках і я ковзаю нижче, щоб він міг вмоститися зручніше.– тільки звали до заходу сонця, я все-таки не дівка, щоб ночувати з тобою.– я з ними не ночую, – пирхаю я і, подумавши трохи, легко штовхаю його в бік.– Пене?– ммм? – бурчить невдоволено. я висмикнув його зі сну.– ти теж не ночуєш, зараз день. це буквально... протилежні речі.– стулися, – він усміхається і перевертається до стіни, й за мить я чую лише його рівне дихання.нам треба протриматись ще років зо двадцять.