Українка про українське

Бути українкою закордоном.

Чи думала я, що колись писатиму цей допис з власного досвіду? Я взагалі себе як емігрантку ніколи не розглядала. Але зараз я живу в Туреччині. Все ще без ґрунтовного знання мови, щодня читаю українські новини, займаю чітку проукраїнську позицію та маю українське громадянство. Турецькою іноземка перекладається як yabancı [ябанджи]. Я часто чую це слово, коли заходжу в магазин, і турецькі продавці звертаються до своїх колег зі знанням англійської - типу, треба допомога. Інколи чую yabancı за спиною від турецьких жінок. Вони безпомилково вичисляють мене навіть до того, як я відкриваю рота. І так, я сама відчуваю себе yabancı в цій країні. Тут інша мова, інша релігія, інша ментальність і навіть клімат інший. А я тут намагаюсь залишатись собою. Я раніше дуже легкодумно ставилася до еміграції. По своїй натурі я дуже відкрита: люблю людей, спокійно сприймаю все чуже, не притаманне моїй культурі. Коли я тільки переїхала до Туреччини на початку війни, я була в ейфорії. Дивне відчуття розділення: вдома війна, а тут люди на пляжі грають у волейбол... І жодних сирен - така прекрасна тиша. Я ніби губка всмоктувала в себе новий досвід: фрази турецькою, нові страви, нові люди. Мене зачаровувала естетика ісламської культури - моя психіка не чинила жодного опору новим реаліям. І навіть зараз я розумію, що цей турецький етап мого життя неповторний - він займатиме особливе місце в моїй пам'яті, у моєму серці. Нещодавно я слухала подкаст, де гостею була експертка з еміграції. Вона сказала цікаву фразу "У кожного емігранта є етап горювання за своїм домом - його проходять 100% людей. Хтось - через місяць життя в новій країні, хтось - через роки. Але проходять усі». Знаєте цих людей, які після 20 років життя закордоном скаржаться на поганий сервіс, жахливу погоду, несмачну їжу - вони етап горювання так і не пройшли. А що я? Я маю принцип не порівнювати. Я завжди собі казала: "Ок, тут так". Казала так, коли мені зробили жахливий манікюр в турецькому салоні або коли "спалили" корені волосся на фарбуванні, травмувавши шкіру голови. Я сприймала як належне, що тут днем з вогнем не знайдеш свинини та те, що перші місяці я прокидалася від ранкового заклику до молитви з найближчої мечеті. Я завжди собі казала "тут так", але... Чи значить це, що я відгорювала? Можливо, я пропустила цей етап за вдаваним почуттям толерування та (як каже одна моя знайома) "наслідками хорошого виховання". Я не горювала, бо не мала права. Вдома війна, щоденні новини розривають серце, а я п'ю лимонад на терасі свого дому і маю горювати? Нісенітниця. Тому я закрилася, стала в позицію спротиву до себе самої. Я українка закордоном, яка не має права жалітися. Яка стільки пережила, але все одно НЕ-ДОС-ТА-ТНЬО. Непорівнянно з тим, що переживають українці в Україні. І знаєте, як я змінила ставлення до себе зараз? Я сказала собі: "Гей, дівчинко. Здається, нова країна (навіть така сонячна та курортна), не здатна закрити дірку у твоєму серці. І часом тобі не ок - так і має бути. Твоє горювання не більше і не менше. Воно взагалі без ярлика, воно просто твоє. То прийми його врешті-решт". Що я хочу донести цим дописом? Я завжди буду українкою - де б не була. Це речі на рівні відчуття: смаки, особливості менталітету, мови, виховання. Я ніколи не зможу змінити свою прошивку - це даність. Проте я лукавлю, коли кажу, що за кордон мене не змінив - змінив, ще і як. Погляд зі сторони - це завжди хороша ідея. Тут я маю максимальний вихід із бульбашки, і я вдячна за цей досвід. Бути українкою за кордоном - це постійний баланс між щоденним сприйняттям нового і тугою за тим, "як має бути". Як було колись, коли я жила в Україні. Бути українкою за кордоном - це весь час бути чужою, "дивною" для інших. Весь час бути yabancı. І пишатись цим. Бути українкою за кордоном - це вибір. Хоч на нього і вплинула війна.  Це цікавий і довгий шлях, де я вчусь перетворювати власні скарги на сприйняття, власні стереотипи - на розширення світогляду.➡️➡️➡️

Мені цікаво досліджувати тему ЛГБТК+ комьюніті. Думаю, цим я закриваю свою вічну потребу в захисті та справедливості на всіх рівнях. А будемо чесними, ЛГБТ пари в нашій країні (та й не тільки в нашій) досі борються за рівність у правах з гетеро парами. Коли я була дитиною, то жила в невеликому селищі, де про геїв і лесбійок чули тільки з телевізора (було враження, що їх навколо просто немає - хибне, звісно). Соромно згадати, але на той час я уявляла собі гея в особі московського Борі Моісеєва (яким у житті, до речі, ним не був). Тобто, це було смішно, дивно, але прикольно. Ніхто нам дітям ніколи не розповідав про гомосексуальні відносини (та навіть і про гетеро особливо теж), тож в моїй голові склався певний стереотип, що геї - це щось про жіночність, певні відхилення від норми й живуть вони десь не в маленьких містах (як мінімум, у столиці). Розумію, що в багатьох питаннях через брак розуміння та освіти я була трохи дикункою. Порівняти з тим, яке ставлення до гомосексуалів у сучасних дітей і підлітків - небо і земля. Але так було на початку 2000-х. З часом, коли я жила в Дніпрі та працювала журналісткою на міському сайті новин, я вперше потоваришувала з хлопцем-геєм. Я прочитала новину, що молодий письменник з Дніпра написав перший в Україні гей-роман. І навіть поїхав з ним у тур! Я одразу написала своєму редактору: "Хочу взяти інтерв'ю у нього! Нам це точно потрібно - давай розкриємо героя!"Щоб ви розуміли (це був 2016 рік) мій редактор (лютий гомофоб) сказав, що йому це нафіг не потрібно. Тоді я зайшла з іншого боку і пообіцяла, що це інтерв'ю принесе нам шалені перегляди на сайт (як у воду дивилась) - і лише тоді він погодився. Ми з моїм героєм проговорили години три. Про рівність, ставлення до геїв у місті та суспільстві загалом. Про київський прайд, про його роман, про українське квір ком'юніті. Про те, що їх орендодавець не знає, що здає квартиру парі (а не двом друзям). Бо у минулому він вже стикався з відмовами, коли казав, що хоче орендувати квартиру зі своїм хлопцем. Тоді мій новий знайомий здавався мені фантастичним: абсолютно творчим, відірваним від світу. І я подумала - чи всі геї такі? (обережно - шаблонне мислення). А потім я познайомилася (чи мене познайомили - вже не пам'ятаю) з ще одним представним ЛГБТ-спільноти, який відкрив вільний простір для ЛГБТ friendly людей. Це був ковток свіжого повітря на той час в Дніпрі! Вони влаштовували вечірки, перегляди фільмів, танці. Формат ЛГБТ friendly передбачав, що туди можуть прийти як гетеро, так гомосексуали. Хтось не хотів/соромився відкриватися, тому прийти сюди можна було усім. Мій новий друг познайомив мене зі своїм хлопцем, при мені вони жартували свої пошлі жарти про геїв, і я подумала "так можна??". Потім зрозуміла, що так можна лише представникам спільноти)). А потім на кількох моїх роботах в Києві у мене були колеги лесбійки/геї. І це ні для кого не було чимось "вау/ого". Головне, що ти хороша людина і добре робиш свою роботу - це єдине, що цікавить твоїх колег. Мабуть, десь в цій точці я пройшла шлях від здивування до повного прийняття. Від "ого, він гей!" до "він гей - і що мені з того?". Але мені знадобилися роки. І це при моєму вічному бажанні ставити на сторону меншини, тих, кого ображають/не розуміють. До чого я це пишу? Я щаслива від того, як змінилося ставлення до представників ЛГБТК+ спільноти в Україні за цей час. Я - типовий представник зміни цього мислення. У сучасному суспільстві різні люди, і тільки їх особиста справа, яке вони ведуть або не ведуть сексуальне життя.➡️➡️➡️