Мені цікаво досліджувати тему ЛГБТК+ комьюніті. Думаю, цим я закриваю свою вічну потребу в захисті та справедливості на всіх рівнях. А будемо чесними, ЛГБТ пари в нашій країні (та й не тільки в нашій) досі борються за рівність у правах з гетеро парами. Коли я була дитиною, то жила в невеликому селищі, де про геїв і лесбійок чули тільки з телевізора (було враження, що їх навколо просто немає - хибне, звісно). Соромно згадати, але на той час я уявляла собі гея в особі московського Борі Моісеєва (яким у житті, до речі, ним не був). Тобто, це було смішно, дивно, але прикольно. Ніхто нам дітям ніколи не розповідав про гомосексуальні відносини (та навіть і про гетеро особливо теж), тож в моїй голові склався певний стереотип, що геї - це щось про жіночність, певні відхилення від норми й живуть вони десь не в маленьких містах (як мінімум, у столиці). Розумію, що в багатьох питаннях через брак розуміння та освіти я була трохи дикункою. Порівняти з тим, яке ставлення до гомосексуалів у сучасних дітей і підлітків - небо і земля. Але так було на початку 2000-х. З часом, коли я жила в Дніпрі та працювала журналісткою на міському сайті новин, я вперше потоваришувала з хлопцем-геєм. Я прочитала новину, що молодий письменник з Дніпра написав перший в Україні гей-роман. І навіть поїхав з ним у тур! Я одразу написала своєму редактору: "Хочу взяти інтерв'ю у нього! Нам це точно потрібно - давай розкриємо героя!"Щоб ви розуміли (це був 2016 рік) мій редактор (лютий гомофоб) сказав, що йому це нафіг не потрібно. Тоді я зайшла з іншого боку і пообіцяла, що це інтерв'ю принесе нам шалені перегляди на сайт (як у воду дивилась) - і лише тоді він погодився. Ми з моїм героєм проговорили години три. Про рівність, ставлення до геїв у місті та суспільстві загалом. Про київський прайд, про його роман, про українське квір ком'юніті. Про те, що їх орендодавець не знає, що здає квартиру парі (а не двом друзям). Бо у минулому він вже стикався з відмовами, коли казав, що хоче орендувати квартиру зі своїм хлопцем. Тоді мій новий знайомий здавався мені фантастичним: абсолютно творчим, відірваним від світу. І я подумала - чи всі геї такі? (обережно - шаблонне мислення). А потім я познайомилася (чи мене познайомили - вже не пам'ятаю) з ще одним представним ЛГБТ-спільноти, який відкрив вільний простір для ЛГБТ friendly людей. Це був ковток свіжого повітря на той час в Дніпрі! Вони влаштовували вечірки, перегляди фільмів, танці. Формат ЛГБТ friendly передбачав, що туди можуть прийти як гетеро, так гомосексуали. Хтось не хотів/соромився відкриватися, тому прийти сюди можна було усім. Мій новий друг познайомив мене зі своїм хлопцем, при мені вони жартували свої пошлі жарти про геїв, і я подумала "так можна??". Потім зрозуміла, що так можна лише представникам спільноти)). А потім на кількох моїх роботах в Києві у мене були колеги лесбійки/геї. І це ні для кого не було чимось "вау/ого". Головне, що ти хороша людина і добре робиш свою роботу - це єдине, що цікавить твоїх колег. Мабуть, десь в цій точці я пройшла шлях від здивування до повного прийняття. Від "ого, він гей!" до "він гей - і що мені з того?". Але мені знадобилися роки. І це при моєму вічному бажанні ставити на сторону меншини, тих, кого ображають/не розуміють. До чого я це пишу? Я щаслива від того, як змінилося ставлення до представників ЛГБТК+ спільноти в Україні за цей час. Я - типовий представник зміни цього мислення. У сучасному суспільстві різні люди, і тільки їх особиста справа, яке вони ведуть або не ведуть сексуальне життя.➡️➡️➡️