З висоти позахмарного верхів'явнизу все стає схожим на пастельний колаж про смерть.Я вже писав про це. Про що я тільки не писав?Поза кулісами туманусинього, що манить тоненькою стрічкою,дорогою, що як лезо розрізає шляхомдо Дрогобича, де за здобиччю женуться юні орли.Горлиці лише вернулись із теплих країв і доїдають окраєць хліба, щойно з печі одного із сілпівнічного схилу Карпат.Тут загубився сад,деформований і пошрамований,укладений в рамки штахет й кабелів.Вже понад тисячу днів – це прихисток десятокі сотень розритих могил.Схил опівнічний ще пам'ятає, як сонце ніжно голубить в зеніті,та сніг, мереживом розкиданийще не розтанув.Я злітаю все вище. Крихтами з вуст ангелів несутьсянапутні слова.Полонину залюднили вівці й кози, бігають, просятьдоторку пальців моїх.І я зміг.Зміг повернутися до друзів лише на коротку митьпро зупинку якої молив колись Фауст.По вусах моїх стікає пінне:портер чи айріш стаут – не згадаю.Пам'ятаю лиш регіт,що ґелґіт колише,всі навколо щось пишуть,якісь на згадку листи.Я пам'ятаю запах парфумів,летке волосся,натреновані литкиі відбитки її язика на щоках.Невагомість.Легіт та гомін.Голос і холод,що крижанить крижі.Я майже навчився кохати ті миті,де розлиті води гірські і горлиці ніжно купають крила.Я майже навчився тут, на верхів'їторкатися неба.Це ж тільки початок,я лише вчуся втрачати.Втрачати спогади,втрачати вагу.© Кудлатий