З висоти позахмарного верхів'явнизу все стає схожим на пастельний колаж про смерть. Я вже писав про це. Про що я тільки не писав? Поза кулісами туманусинього, що манить тоненькою стрічкою,дорогою, що як лезо розрізає шляхомдо Дрогобича, де за здобиччю женуться юні орли. Горлиці лише вернулись із теплих країв і доїдають окраєць хліба, щойно з печі одного із сілпівнічного схилу Карпат. Тут загубився сад,деформований і пошрамований,укладений в рамки штахет й кабелів. Вже понад тисячу днів – це прихисток десятокі сотень розритих могил. Схил опівнічний ще пам'ятає, як сонце ніжно голубить в зеніті,та сніг, мереживом розкиданийще не розтанув. Я злітаю все вище. Крихтами з вуст ангелів несутьсянапутні слова. Полонину залюднили вівці й кози, бігають, просятьдоторку пальців моїх. І я зміг. Зміг повернутися до друзів лише на коротку митьпро зупинку якої молив колись Фауст. По вусах моїх стікає пінне:портер чи айріш стаут – не згадаю. Пам'ятаю лиш регіт,що ґелґіт колише,всі навколо щось пишуть,якісь на згадку листи. Я пам'ятаю запах парфумів,летке волосся,натреновані литкиі відбитки її язика на щоках. Невагомість. Легіт та гомін. Голос і холод,що крижанить крижі. Я майже навчився кохати ті миті,де розлиті води гірські і горлиці ніжно купають крила. Я майже навчився тут, на верхів'їторкатися неба. Це ж тільки початок,я лише вчуся втрачати. Втрачати спогади,втрачати вагу.© Кудлатий