***Заламуєш руки до хрускоту в пальцях. Тобі вже шістнадцять... Найбільша із драм —Найперше кохання. Йому ще п'ятнадцять...Нервово закусуєш губи до ран.Ночами себе запевняєш усоте, Що зовсім не любиш: «Подумай, невже Він кращий за інших? Хіба що високий, А в погляді синь», — і в подушку ревеш.Уранці до бою: розпущені коси, Коротка спідниця, помада та туш.Учителька гримає: «Де тебе носить? Мальована лялька. Зроби ще тату.Тут школа, навчання! Урок — це не показ.Ще раз запізнишся — не зайдеш у клас.Ще й цмокає... Вийди! Удома поцмокай!»Дрібниці... Він шепче: «Забий, ти крута!»Наступний урок пропускаєш повз вуха: Він поруч усівся — спортивний, рвучкий...Згадав анекдот — засміявся: «Послухай...»Казав про футбол і... торкнувся руки.Удома від радості схлипуєш: «СкороВін буде моїм...» — і смієшся крізь плач.За тиждень удар. Він іде коридором: Вже іншій на талію руку поклав.Спідниця й помада віднині не діють.Ти — світло, він — спалах: мінливо-стрімкий.Урешті втрачаєш останню надію.Щоденний тягар — мимовільні думки:«Поставити крапку. Усе перервати...Пігулки чи в море...» Марнієш. Тремтять Постійно долоні, бо певна він вартийТого, щоби втратити навіть життя.Навчання нестерпне, уроки марудні...За крок до нещастя спиняєшся, боЗненацька на вухо нашіптує мудрість, Можливо, твій янгол, а, може, сам Бог.У відчаї бачиш барвисте розмитим, Ввижається сірим небесний намет.Рятує прозріння: «Його так любити Не зможе ніхто, як не стане мене.Ще зовсім дитя... Легковажно-дотепний. Хай буде щасливим... Щасливим за двох...»Любов милосердна. Любов довготерпить. Любов, попри біль, не шукає свого.***Роки, як уроки: занудно-тягучі...Лишаються шрами, та й ті вже слабкі.Коли вже живеш, підлаштовує зустріч Невидимий цинік, можливо, сам біс.Спиняєшся в натовпі, здавлює подих.Неспроста говорять, що світ затісний...Тебе не впізнавши, він мимо проходить.Вже інший, змужнілий. А в погляді синь...Єдина хвилина — і сходять намарноРоки забування. Пройшов, як на гріх...Любов не гордиться. Любов не минає:У двадцять із гаком — ті самі граблі.Утративши спокій, стаєш, мов залежна.Нічого не вернеш: запізно... ПротеЩодня моніториш його в соцмережах,Ховаєш в альбомі знайомий портрет.Де-юре — ще вільний, де-факто — жонатий:Живе в неформальному шлюбі вже рік.Бог людям дав припис: «Не варто жадатиЧужого», та Він же й «любіте!» велів...І плани, і сенс, як помилку закреслив, Водночас новий і знайомий до сліз.Принаймні б зустріти... Не знаєш адреси — Знаходиш. Від ніжності розум осліп.Приходиш, як леді з «Листа незнайомки»: Стоїш біля вікон, чекаєш — дарма...Пророцтва минають — любов не замовкне:Святиня і разом найбільша із драм.***Війна — педагог, що рішучо-жорстокий: На все, чим живеш, накладає тавро.Доносить ударом важливі уроки,Навчає не словом — ревінням тривог.Колишні проблеми присипало пилом.Не впасти би... Світ оніміло застиг.Стоїш, ціпенієш, раптово поблідла:Влучання в будинок. Знайомий масив,Де сіро-однакові вежі-висоткиВрізанням у небо плюндрують ландшафт.Твій частий маршрут. Там живе синьоокий, Смішливо-безжурний: ще юна душа,Хоча вже дорослий... До Господа вперше Звертаєшся серцем, без завчених слів:«Візьми, що завгодно: від грошей до звершень...Лишуся ні з чим — буду вдячна й за хліб,За промінь між хмар хаотично-подертих,За те, що у грудях ця ніжність навік...Єдине почуй: він завчасно померти Не має. Хай я... Тільки, Боже, не він...Спаси, збережи, бо Тобі ж це посильно...Хай буде щасливим, хоча й не просивУ неба нічого... Пошли йому сина:Такого як він — щоб у погляді синь.Якщо не почуєш, то, Господи, де Ти?»Любов довіряє і, що б не було, Надіється, вірить, усе перетерпить, Якщо це не примха, а дійсно любов.©Марія Чекарьовадруга половина серпня, вересень 2025 року вірш на фінал конкурсу "Листя трави"