* * *Опусти косу — нехай з них росте трава.Пам’ять — це щось просте, як перші слова,це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.Відійди тепер — їх уже без сенсу кудись нести,їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,із якої все ще намагаються видертися вони,їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий —страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель —справжня смерть виносить речі з чужих осель. Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хатмолитвою з уст старечих, лепетом немовлят.Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,як збирати слова прощання із вуст чужих,як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.Катерина Бабкіна#бабкіна