Якесь дивне зараз відчуття. Усі вдома, усі ситі, більш-менш здорові, але постійно гризе всередині ця звичка думати, що завтра не буде. Тільки сьогодні, і все.Колись ти жив, не думаючи про те, що завтра світ під ногами перестане бути звичним. Ти щось собі планував, відкладав на це гроші, готувався до двох-трьох варіантів майбутнього, а потім — херак — і ось тобі четвертий варіант, який не те що не входив у твої плани, він був за межею реальності. Наче акваріумна рибка раптом опинилася в океані, про існування якого навіть не здогадувалась.Зараз тисячі людей переживають те ж саме, що й я. Вони плачуть, вони хапають свої сумки й переноски, знімають відео про те, як востаннє зачиняють двері в Покровську.Хочеться їм сказати: це пройде. Спочатку буде пиздець. Потім також пиздець, і ще кілька років пиздеця. А потім стане легше. Потім ти навчишся жити в новій реальності, з новими планами, з неочікуваними навичками.Ти перестанеш хвалитися своїм мінімалізмом у побуті й відсутністю запасів, тому що побутові мінімалісти в Маріуполі їли голубів.Ти навчишся обходитися без чоловіка, якого, бляха, війна потребує більше, ніж ти, а встановити розетку — це взагалі не вища математика.Ти почнеш планувати бюджет з урахуванням донатів. Бляха, я й слова такого раніше не знала, бо благодійність — це ж для багатих, правда?Ти знайдеш у собі сили, яких ніколи не було. Тому що раніше просто не було в них потреби.Хочеться сказати: не плач. Стане легше. Стане зрозуміліше. Але я знаю, що не всім стане легше.Знаю, що для багатьох життя зупиниться в момент отримання похоронки.Хтось не зможе знайти собі місце в новому місті й повернеться додому, під окупацію, коли грошей немає — вибір теж не великий.Хтось не зможе прийняти ту нову людину, яка повернеться з війни у відпустку, і обрубає всі зв'язки назавжди.Тож так: легше стане, але, на жаль, не всім.Тільки тим, хто зможе почати з чистого аркуша.Тим, хто піде на будь-яку роботу і зможе жити певний час у будинку з чорною пліснявою — ми так жили, так.Тим, хто почне займатися чимось незвичним, бо все звичне вже залишилося за бортом — змирися.Тільки тим, кому допоможуть друзі, родичі, просто випадкові люди.Еволюція — це не просто зміни. Це зміни, викликані зміненою середою існування. Нам доведеться еволюціонувати: наша середа вже ніколи не буде такою, як раніше, світовий порядок перестав бути звичним і непохитним.Тож якщо хочеться плакати — плачте. Плачте стільки, скільки треба. А потім вставайте і йдіть вгору по еволюційній драбині. Якщо не встанете — вас з неї скинуть, і все. А тоді два варіанти: зникнути назавжди або з мінімуму тих, хто вижив, виростити нову популяцію. Іншу. Таку, де традиційна журба й приреченість еволюціонує в злість, зуби й міцні горизонтальні соціальні зв’язки.~ Тетяна Адамс