https://arkush.net/book/37423Я не розуміла, куди мене ведуть. Та й було байдуже.Навіть не ведуть — тягнуть. Під руки, як якусь п’яничку.Я знаю, баронеса де Сигоньяк повинна йти сама — з гордо піднятою головою. Через біль, через знесилення, через «не можу!».А що, як справді — не можу?Хто з вас вистояв більше години на ешафоті, чекаючи, поки глашатай дочитає вирок? Стояв поряд із коханим чоловіком і знав, що з останніми словами втратиш його назавжди? Стояв — на восьмому місяці вагітності?«Змова проти священної особи короля Франції, Людовіка XIV… Присудити до смертної кари…»Але я запам’ятала не ці безглузді слова. Переді мною був останній погляд мого Шарля. Теплий. Безмежно печальний. Перед тим, як він став на коліна.Я запам’ятала звук. Короткий свист. Сирий і в’язкий удар. Плюскіт. Глухий стук.Меч. Перерубана шия. Кров. Голова на дошках ешафоту…Я встояла. Матінко Божа, тільки Ти знаєш, чого це мені коштувало. Але встояла.Король-Сонце любить театр. Він хотів, щоб я знепритомніла й впала разом із тілом Шарля. Навіщо ж іще наполіг на моїй присутності? Але, сподіваюсь, я зіпсувала йому виставу.А ще, вірите, я хотіла поцілувати руки кату. Вони були чистіші за руки міністрів, що підписали вирок. Так, я була вдячна йому за милосердну майстерність — один чистий удар. Сподіваюся, коли настане мій час…#пригоди #драма #історичний_роман #аркуш #ЛігаАнтиСопливихЛюбовнихРоманів #uafantasy