Прим. пер.

Що робить нас людьми?Зі старого Прим. пер.Прочитав я колись книжку «Світ позавчора» Джареда Даймонда. (Офіційно заявляю, що його книжка «Зброя, мікроби і харч» — це найкращий нон-фікшн сучасності. Це навіть краще, ніж «Чорний лебідь» Талеба. За пояснювальною силою «Зброя» змагається з «Походженням видів» Дарвіна. Дорога редакція дуже рекомендує — це непересічна книжка, із тих, що з’являються раз на десятиліття.)«Світ позавчора» — про те, чого сучасний світ може навчитися у своїх палеолітичних предків. Уявлення про них антропологи отримують, вивчаючи дикі племена в загумінках світу. Так от, востаннє сучасні люди знаходили досучасних людей у 1930-х роках в горах Нової Гвінеї. Там жили племена, які не те що про європейців, про існування океану не знали. Відтоді всі людські створіння, навіть найвідсталіші, ходять у футболках «Адідас» і носять воду в пластмасових каністрах, романтика закінчилася.Побачивши білих європейців, нові гвінейці дуже злякалися: у них вважалося, що після смерті люди стають білими (за винятком великих грішників). І от білі (читай мертві) люди приходять, стають табором, якісь дивні маніпуляції дивними предметами роблять і йдуть собі геть. Слів «геодезія» і «картографія» тубільці, звісно, не знали.Що це було? І от старійшини племені відправляють кількох сміливців дослідити рештки життєдіяльності гостей. Треба з’ясувати найголовніше: по якій графі класифікувати прибульців — «люди» чи «інше».Врешті-решт нові гвінейці постановили, що білі таки люди. Бо емпірична перевірка з’ясувала, що їхні екскременти нічим не відрізняються від тубільних.

QA · 6Daria MoskvitinaЩо б Ви самі ніколи не взялися перекладати з того, що потенційно можуть запропонувати?Тут є два пласти: тематичний і стилістичний. В тематичному плані я не брався би за мракобісся. За книжку, яка не вписується в мою картину світу, більш-менш консервативно-просвітницьку (з поправкою на здобутки новітніх наук про людину). Простіше кажучи, я віддаю перевагу астрономії перед астрологією. Не можна суто заради грошей перекладати те, з чим внутрішньо не згоден, це шкодить перекладацькій душі. Сюди ж іде дешевий селф-хелп у стилі «думай-і-багатій» (про це народне прислів’я «Дурень думкою багатіє»), «трансерфінг реальності» і т. ін. Я вірю в пізнання і науковий метод. Можливо, науковий метод — найбільший здобуток в інтелектуальній історії людства. З цього випливає епістемологічна ієрархія: постмодернізм натякає, що всі висловлювання про людину і світ рівноправні, але я глибоко переконаний, що це не так. Словом, книжка має проходити перевірку на внутрішньому лайнометрі.Тварини, які їдять усе, в зоології називаються омніфорами — наприклад, ворони або ведмеді. Бути омніфором перекладачу протипоказано. Хорошо, коли складається якесь амплуа, як в акторів. Всесильних і всезнаючих перекладачів не буває — треба знати, з ким себе порівнювати, і усвідомлювати межі можливого. Моє амплуа — складний нонфік, історична література (істфак у собі не проп’єш), біографістика, мемуаристика, історія науки, історія культури, історія ідей, дизайн, архітектура. Вага перекладацької штанги мене не лякає — завжди можна покликати когось на допомогу, зробити кілька підходів, сісти і розібратися. Але колір штанги не повинен викликати огиди. Зі стилістичним пластом складніше. Є автори цілком «правильні», але нуднуваті. Концептуальних протипоказань, здавалося б, немає, але вдруге їх перекладати не хочеться, і тут уже все залежить від гонорару і умов. Я люблю, коли в книжці є сміх, легкість, дотепність, глибина і парадоксальність думки — словом, краса. З тих, кого я перекладав, «мої» автори: Фейнман, Стівен Хокінг, Чіполла, Талеб, принц Гаррі. Вони стилістично блискучі, ми з ними на одній хвилі. Як казав один з моїх учителів, у хорошій книжці мають бути або жарти, або картинки. Але так щастить не завжди. Про перекладача і авторів, які йому стилістично не подобаються, є анекдот:— Маестро, ви так віртуозно зіграли! Це щось неймовірне! Але чому ви під час концерту постійно хмурилися?— Розумієте, я дуже не люблю Моцарта.