“To bring Europe into line”У соцмережах і на пресконференціях президент США прямо й без приховування критикував НАТО, погрожуючи навіть вийти з альянсу.Втім, причин і інтересу добровільно відмовлятися від такої військової дубини, якою є альянс, у Америки немає. Навпаки, вона її використовує — причому в найгрубішому сенсі цього слова.Погрози слід було і слід розглядати в іншій площині, вже типовій для американської політики — у площині шантажу та тиску, в даному випадку на Північноатлантичний альянс.Вступ до передісторії. Військова операція США в Ірані не призвела ні до падіння режиму аятол, ні до розвитку протестного руху, що підтримує шаха Пехлеві, який перебуває у Штатах. Водночас іранський режим завдав суттєвого удару по світовій економіці, зокрема й по американській, заблокувавши Ормузьку протоку. Проведення операції з розблокування дорого обійдеться американському бюджету, тому частину витрат Трамп і Ко мають намір перекласти на союзників по НАТО і, разом із цим, за їхньою допомогою посилити військовий тиск на іранський режим. Що, загалом, неминуче мало настати після провалу плану блискавичного повалення влади, оскільки, окрім військової переваги Китаю на Тайвані (сили США зв’язані в Ірані), блокада Ормузької протоки:а) перервала експортний маршрут для американських нафтових компаній;б) призвела до зростання цін на нафту.Погрози США залишити альянс, примушення країн Європи, що входять до НАТО, до вступу у війну проти аятол сприймаються європейськими столицями, м’яко кажучи, скептично, а фактично — опозиційно, оскільки сам іранський кризис загрожує і може обернутися економічним шоком, а додаткові прямі витрати, які неминуче спричинить війна, вдарять по ослабленій європейській економіці.Європа в даному випадку не хоче платити за війну, оскільки перебуває в кризі та має велику війну на східному кордоні. США ж, також перебуваючи в кризі, навпаки, намагаються витягнути гроші та військові ресурси, оскільки Іран є військовою та економічною пожежею, яку потрібно терміново гасити і, бажано, малою кров’ю (що вже малоймовірно), адже чим більше часу і ресурсів — як військових, так і економічних — Близький Схід витисне зі США, тим вигідніше це Китаю. Саме цим і зумовлена та грубість і безцеремонність, зокрема й офіційної мови.І хоча європейські чиновники на словах висловлюють невдоволення тим, що їх намагаються використати в американській війні, і навіть входять у «м’який клінч», на практиці вони змушені поступатися Штатам.Візит Рютте до Трампа, причиною якого стали ті самі погрози останнього вийти з НАТО, завершився тим, що колишній нідерландський прем’єр погодився на участь альянсу в операції з встановлення контролю над Ормузькою протокою, що означає участь європейських країн у війні.Таким чином, реальне невдоволення і протест у європейських елітах проти свавільної політики США є лише дипломатичними нотами, тоді як на рівні НАТО, від якого вони залежать, їм, елітам, доводиться визнавати цю залежність від американської політики (окрім військової існує й економічна залежність) і приєднуватися до США.Більше того, генсек Рютте, який фактично є представником європейських країн НАТО, прокоментував переговори з Трампом у вкрай доброзичливому та толерантному тоні. Це підкреслює різницю між обуреною і демонстративно непокірною риторикою, що звучить на форумах, і реальною політикою.Один із коментарів Рютте також недвозначно свідчить про те, що європейські союзники вважають операцію проти Ірану законною, а більшість із них — необхідною, що проливає світло на певні неузгодженості в альянсі.Так, наприклад, Європа вважає війну проти Ірану цілком правильною, протест полягає в іншому — у небажанні за неї платити, що, до речі, резонує з реакцією Європи на те, що США також перекладають усі витрати на європейську безпеку і війну в Україні на саму Європу.По суті, весь європейський елітарний протест проти Америки, цей новий політичний мейнстрим, не стосується самої політики, її цілей і характеру, де панує однодумність, а зводиться лише до питання про те, хто оплачує рахунок.