Texty.org.ua | Як це - бути мамою немовляти у Києві під час великої війни? Під час ма...

Як це - бути мамою немовляти у Києві під час великої війни? Під час масованих ракетних обстрілів?"До народження сина я не боялася смерті. Тепер боюся всього", - каже 33-річна Таня, яка після нічного обстрілу столиці написала колонку-рефлексію для ТЕКСТІВ.Її сину Максиму - 9 місяців. А коли росіяни обстріляли дитячу лікарню "Охматдит", Максиму було 8 днів. Він лежав у Перинатальному центрі Києва на штучному диханні, втиканий крапельницями - хлопчик народився на два місяці раніше терміну з вагою 1630 грамів. "Гупнуло так, що я аж присіла. Охматдит був лише за чотири кілометри від нас. Моє серце вилітало з грудей. Лікарі допомогли вивезти дитину з палати в безпечне місце - апарат штучного дихання залишився в палаті. Ми зі свекрухою сиділи і трусилися над Максимом, боялися, щоб його дихання не зупинилося, як кілька днів тому. А росіяни біснувалися і писали, що "ета вам за дєтєй данбаса", і їх геть не цікавив той факт, що саме вони почали цю війну.То був перший обстріл, який пережив Максим. Потім обстріли Києва були знову. І знову. І знову. Війна не зупиняється."І так уже дев’ять місяців. Щодня. Щогодини. Щосекунди. І кожна моя ніч мов гра в рулетку: прилетить чи не прилетить, поцілить чи не поцілить, виживемо чи не виживемо", - каже Таня.Інколи вона плаче, згадує про тих, чиє життя зруйнувала війна. Інколи, мов у лихоманці, пише повідомлення родичам і друзям, що з ними все добре. Інколи - відчуває вдячність. І щодня - продовжує рухатися вперед, жити, працювати. "Бо я доросла. Бо я мама. Бо я відповідальна за цю грудочку щастя".Її розповідь повністю - за посиланням