цей сюр і досі часом не вкладається в голові.ось вночі під вибухи ракет і шахедів переношу дітей в коридор. вже за кілька годин веду менших в садок. гортаю переповнену жахом і болем стрічку соцмереж. поширюю збори, доначу на армію. доначу на підтримку колеги, чиє майно постраждало від обстрілу.намагаюсь підтримати себе. відволікаюсь емоційно, просто не можу дозволити собі навіть стояти поруч із ямою — знаю, як легко мені в неї впасти. від того нікому не буде користі. зрештою таки відволікаюсь. згодом провалююсь в сон.забираю дітей з садочка. мушу посміхатись і розказувати наші плани на пʼятницю — четвертий день народження нашого найменшого Мирославчика. йду з дітьми на тренування. добряче стряхую кортизол, відволікаюсь увагою на тіло. це дуже помічне. обіймаюсь, жартую, посміхаюсь подружкам, яких всім серцем обожнюю.готую вечерю. щось рефлексую про нещодавно прочитану книжку, відчуваю бажання поділитись про неї кількома словами. ділюсь на каналі.а потім знову гортаю вечірню стрічку соцмереж — і знову біль. невимовний біль від продовження страшних новин про втрати людей. дітей…а ще жахливо усвідомлювати, що якогось вечора інші люди можуть гортати стрічку, як зараз я, і бачити у таких же новинах незнайому їм жінку, мене… така реальність, на жаль, дуже можлива.і саме тому прямо зараз зі щемом у серці і пекучим від болю співчуттям мушу продовжувати своє буденне: готувати вечері, читати книги, виконувати робочі задачі, планувати дитяче свято, дивитись із дітьми мультики, тренуватись, докладатися гривнею до підтримки тих, кому це нині критично необхідно, подорожувати, купувати красивий одяг, водити дітей на гуртки і відвідувати театр.досі не вкладається в голові, що в корінь протилежні одне одному речі і в такій колосальній концентрації існують буквально у кожному метрі квадратному наших життів.сил нам🙏 📍сюди можна задонатити на 100 турнікетів для 71 бригади — https://send.monobank.ua/jar/5v8LpsJeMx