​​Не так давно вперше переглянув стрічку «Розумник Вілл Хантінг». Разючий погляд на прості та правдиві тези через призму нетривіальної, на рівні глядача, дилеми. У світі переповненому стереотипами, карикатурами, чужими сподіваннями та власними розчаруваннями ми дедалі частіше не можемо відповісти на питання: «Хто я є?» або «Чого я хочу?»Консолідаційна думка соціуму стверджує, що це — складні запити. Але ніхто ніколи не говорить, що відповіді народилися у твоєму серці ще до того, як питання було поставлене. Ми боїмося, бо відповідь недостатньо компліментарна, цілісна — нездатна показати амбівалентність почуттів, щоб передати внутрішню багатошаровість того, що в неї вкладається. Оскільки диференціація неминуча, ми використовуємо багатоскладні слова (ой), авторитетні позиції та погляди, глибинний аналіз, щоб просто сказати: «Це мені сподобалося» чи «А ось це мені не подобається». Сучасне суспільство звикло спрощувати ідеї, терміни, поняття та групи. Водночас ми боїмося узагальнювальних спрощень, коли це стосується безпосередньо нас. Тому одягаємо маски, не відкриваємося або банальніше — брешемо. Ніхто не хоче бути людиною «Вчорашнього дня», навіть якщо це означатиме здорове, середньостатистичне життя. І навіть роблячи «неправильний» вибір ми намагаємося здаватися кращими, ніж є насправді. Тому що, не хочемо бути «неправильними», непочутими або занадто простими. Незалежно від того, ординарні ми чи геніальні, складні наші почуття зараз чи ні, важкий вибір стоїть чи буденний. І насправді сенс не в блокуванні творчості, оригінальності чи індивідуальності, на догоду спрощення думки. Наприклад, відчуття закоханості провокує багато більше креативності, ніж будь-який інший зовнішній чинник — і це прекрасно. Але хіба твердженню: «Я тебе люблю», — недостатньо простої щирості, аби бути правильно сприйнятим?#cinema