​​Хороших людей не існує

Нині все популярнішою стає теза, що Pixar «вже не той», нові проєкти слабші, а зовнішній та внутрішній вигляд студії перетворився на інфантильне шапіто. Особисто я з цим докорінно не згоден. Для мене всі граничні мультфільми Pixar варіюються від «чудово» до «бездоганно» (за винятком, хіба що, «Базза Рятівника»), а ідейне наповнення під керівництвом Піта Доктера стало тільки глибшим, гострішим та збалансованішим. Останні роки подарували «Стихій» — одну з найвиразніших історій кохання та життєвого пошуку, «Луку» — сонячну пригоду про суспільні штампи, експресивно-емоційну «Я-панду» з вічним, але кожного разу актуальним мотивом прийняття та «Душу», про яку не треба й говорити. Зрозуміло, що нульові — золота ера студії, якщо не загалом анімації, яку вона створила. Але фільмографія Pixar в десятих, мені як звичайному глядачу, припала до серця багато менше, ніж, навіть, початок теперішнього десятиліття. Справа смаку полягає в часто унікальних концептах, формах та подачі. Тому й волання з кожної праски, що студія сьогодні якась не така — кострубатий та сумний погляд на речі. Нинішній Pixar все такий же багатошаровий, цікавий та бажаний. Нинішній Pixar, як і попередній, як і, сподіваюсь, майбутній — це щира, дитяча закоханість, що кожного разу якісно вписана в контекст начасного сьогодення.А щодо «Думками навиворіт 2» — це розрив.

Правильною мірою карикатурне, метаіронічне, насичене, комічне, !емоційно забарвлене, рекреативне та дидактичне. З, раптово, саспенсовим, компліментарно-вивільнюючим фіналом. Перша частина показувала, що всі емоції (та їх прояв) — однаково важливі. Друга грає на зовсім інших ділянках свідомості, не намагаючись, ані перевершити, ані доповнити неповторний оригінал, а запропонувати своє (сиквел реально повноцінно працює як окремий проєкт). Бодай навіть, часом, занадто відверто копіюючи попередника по структурній частині оповіді. Хороша дія — не визначає тебе як хорошу людину. Ідентично й погана. Ніякі вчинки не обумовлюють нас як особистостей. І те, як фільм доносить цю думку — це просто емоційний надлом («Я не достатньо хороша людина!»). І навіть такі барвисті та привабливі емоції насправді не керують нами. А внутрішня система переконань та характер формуються суттєво більше та обʼємніше саме завдяки негативному досвіду та невдачам, нім позитивним успіхам. Девʼять років тому, разом з Райлі ми вчилися досліджувати себе та внутрішні реакції на зовнішні чинники, а сьогодні час дорослішати разом. Усвідомити, що світ значною мірою не розділяється на чорне та біле. Бо навіть поява підліткового сарказму може створити велику безодню в розумі, спотворюючи думки та почуття, ще раз перевертаючи все навиворіт (буквально «Inside out»). І хай то переїзд, перша закоханість (а потім друга, третя, десята), розрив дружби, початок пубертату, виклики дорослішання, поява нових переживань, помилки — Райлі не здається. Раз за разом вона обирає бути щасливою попри обставини. Виходячи з кінотеатру, розумієш, що більшого й не треба. Бо, оптимізм — це не слабкість, це суперсила.#review