🌟Террі Пратчетт «Поштова лихоманка»

«… — Ох, ну гаразд. Звичайно, я погоджуюся — як природжений злочинець, закоренілий брехун, шахраюга і абсолютно не вартий довіри збочений геній.

— Чудово! Ласкаво просимо на державну службу! — промовив Правитель Ветінарі, простягаючи руку. — Я завжди пишався своїм умінням наймати правильних людей…»

Наскільки ж мене захопив початок! Кожну сторінку хотілося смакувати. І як же мені стало нудно десь посередині й до самого кінця книжки.

🌙

Тож в Анк-Морпорку є пошта. Точніше, вона то є, але не працює вже багато-багато років. І ось лорд Ветінарі, керуючись власними міркуваннями, вирішує повернути її до життя. Причому робить це в доволі оригінальний спосіб. Власне, це і є зав’язка історії.

〰️

Пратчетт завжди дуже майстерно й дотепно працював із мовою. Тут теж є чудові жарти, які втрачають свій ефект, якщо виривати їх з контексту. Ну це просто талант так писати, що тут ще скажеш.

Але, попри все це, мені було важко втягнутися в книжку й відчути себе частиною історії разом із героями. Я вже казала, що перші сторінки були дуже багатообіцяючими, і я там собі такого надумала, що потім просто не змогла змиритися з тим, що все розвивається зовсім не так, як я собі уявила.

〰️

Це, здається, 33-й роман у серії «Дискосвіт». І, звісно, тут усе пов’язано з попередніми книжками.

Наприклад, у кількох попередніх романах уже йшлося про семафори - таку собі вежі, які дозволяють передавати повідомлення Дискосвітом із відносно високою швидкістю. Але якщо ви раптом про це не читали, то нічого страшного. Книжки серії хоч і пов’язані між собою, але доволі самостійні.

〰️

І знаєте, я зараз навіть не можу точно сказати, що саме мені не сподобалося, окрім того, що книжка взагалі не тримала моєї уваги. Історія з листами залишила мене максимально нейтральною. Не скажу, що це було якесь жахливе читання чи марно витрачений час, але й особливого задоволення я не отримала.

Тай таке. Прочитала, ну й прочитала.

🌱

Руда стерлядь про книжки