Вчора проводив свій акторський психофізичний тренінг на кемпі під Берліном.Це той тренінг, який я зазвичай проводжу найпершим у нових компаніях та нових спільнотах. Для мене він базовий. Активний, насичений, побудований на іграх, з великою кількістю різноманітних вправ.Іноді я жартома називаю його «тренінгом для рджужників» (ADHD) — для людей з дефіцитом уваги. Насправді це для всіх нас. Бо сучасний світ дуже сильно страждає від дефіциту уваги, і в нас у всіх це є. Постійне кліпове мислення, яке лише підсилюють інстаграм, тікток, короткі відео та рілзи. І замість того, щоб працювати зі своєю увагою, намагатися концентруватися довше, ми зазвичай лише погіршуємо ситуацію.Те саме відбувається з самотністю. Маючи величезну проблему з самотністю, коли провідні науковці світу, психологи, говорять про епідемію самотності, ми замість того, щоб хоч трохи покращити ситуацію для себе, ще більше її погіршуємо. Тобто коли у нас дефіцит близькості, ми не йдемо в близькість. Так само і з увагою. Коли у нас дефіцит уваги, замість того, щоб концентрувати свою увагу, свідомо її направляти, ми ще більше її розпилюємо. Звичайно, це має свої причини. І це не працює так легко, як хотілося б.Це тренінг, який дуже добре заходить людям, які ніколи раніше не стикалися з акторськими тренінгами. Легкий, активний, інтенсивний. У ньому багато різних вправ: від розминки через вправи на увагу до вправ на взаємодію. Там є тактильність – ми торкаємося одне одного, але мінімально, на рівні базового мінімуму, який у сучасному суспільстві вже може бути розкішним максимумом.Весь тренінг через гру. Ми просто граємося і бавимось весь час. Без напруги, без оцінок, без глибокої пропрацьовки. При цьому все супроводжується мінімальними коментарями. Треба просто робити вправи. Не думати, для чого ми це робимо, як ми це робимо. Просто концентруватися в моменті і дивитися, наскільки можливо робити свій максимум. Іноді я коментую більше, щоб показати, як це працює в нашому житті – це більше коучинговий підхід, особливо актуальний для людей, які не займаються тренінгами. По-хорошому, кожну вправу можна було б робити годину. Але це базовий тренінг. Бо не всі готові одразу робити одну вправу на увагу годину. Особливо коли нічого не виходить, коли хочеться все швидко: погралися, подивилися рілс, наступний, наступний, наступний. Отримувати дешевий дофамін. Робити одну вправу годинами – це не про дешевий дофамін. Тому такий формат добре заходить людям. Це те, з чого можна починати. Ми багато переключаємося з одного на інше, майже не затримуємося на вправах. Намагалися зробити добре – не вийшло, пішли далі. Але звичайно, що для того, щоб отримати інші результати, необхідно йти в глибину і працювати більше та інтенсивніше. З дорослими працювати набагато складніше, ніж з підлітками і молоддю. У молоді більше невпевненості в собі, але психіка гнучкіша і відкритіша. У дорослих часто позиція: «я вже все знаю, ану давай здивуй мене». Це великий супротив, який треба долати. Скоріше позиція мінус, а не нуль. У молоді частіше можна побачити нейтральну позицію. Ти ще не чиниш супротив, пробуєш, а потім дивишся, як це працює для тебе чи не працює. З дорослими складніше – їх треба переконувати, залучати. При тому що вони самі собі заважають, самі того не розуміючи – чинять супротив, намагаються захиститися сміхом, багато розмовляють, вони важкі і майже нерухомі.Але навіть враховуючи це, через гру вмикається інтерес. З’являється довіра. І поступово збільшується концентрація і здатність уваги. Ми працювали всього півтори години. І навіть за цей час вдалося змінити стан кожної людини окремо і групи в цілому. І я точно знаю: якби ми працювали ще стільки ж – результат був би ще глибший.