Редакторка

Дуже проста й зрозуміла ідея — говорити з жінками, які активно наближають перемогу. Щось із площини «якби цього не існувало, його б слід було вигадати».Я добре пам’ятаю день і мить, коли усвідомила, що хочу, аби ця програма народилась. У мене є подруга Діна Чмуж — художниця й поетка. Вона започаткувала дуже чуттєвий проєкт: на OSB-плитах, якими затуляють вікна після прильотів, Діна пише поезії українських митців: Максима Кривцова, Катерини Калитко, Олега Каданова, Артема Полежаки й інших. Я їй інколи допомагаю: вона пише рядок за рядком червоною і чорною фарбами. А я диктую. Раз у раз відбиваючи ритм кожної строфи.Влітку 2023-го вона покликала мене написати вірш Вікторії Амеліної —  видатної письменниці й людини з непомірно великим серцем, яка загинула у Краматорську саме того пекельного літа. Я трохи знала Вікторію і можу сказати, що українське сонце не лише з’являється на Сході. На жаль, воно там і згасає назавжди.«Скелет цього подкасту наростив собі дуже багато шарів»: Як з’явився проєкт «Вона війна»

На 76-му Берлінському кінофестивалі у програмі Panorama Dokumente відбулась прем’єра документального фільму Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк «Сліди», що розповідає історії ​українських жінок, які зазнали сексуального насильства​ внаслідок російської війни в Україні.Після завершення фільму зал вибухнув оплесками. Люди плескали стоячи, а героїні стрічки, які були присутні на показі, не змогли стримати сліз.За словами співрежисерки Марисі Нікітюк, після показу люди підходили до неї та запитували: «Як ми можемо допомогти?»«Саме цього ми й прагнули досягти — щоб люди, подивившись фільм, не лише співпереживали, а відчули внутрішню потребу долучитися до боротьби за справедливість», — сказала вона.Прем’єру фільму відвідала телеведуча та громадська діячка Маша Єфросиніна, вбрана у чорну максісукню від бренда Gasanova із написом великим червоними літерами RUSSIAN GENOCIDE THROUGH THE BODY (ГЕНОЦИД РОСІЇ ЧЕРЕЗ ТІЛО). Ключовий меседж — припинити використання сексуального насильства як зброї війни.@divochemedia

«Ми заплатили ціну за нашу гідність». Ексклюзивний коментар Владислава Гераскевича після дискваліфікації.«Досі вважаю, що ми не порушили жодних правил і мали повне право виступати у цьому шоломі на рівні з іншими спортсменами, що робили подібне у попередні дні на цих Олімпійських іграх, – розповів Гераскевич в коментарі для Суспільне Спорт. Не отримав жодного пояснення щодо російського прапору, чому не було застосовано санкції, чому лижниця має право виступати з посланням загиблому партнеру по команді, а ми — ні. У документі також написали, що я публічно анонсував, що це жертви війни, хоча, звичайно, коли ти дивишся на шолом, це не зрозуміло. Цей шолом не несе політичного контексту, тож, вважаю, я мав повне право виступати у ньому. Ті аргументи, які наводила масіс Ковентрі, що вони підтримують Україну та солідарні з Україною — щодо цього є великі сумніви. Особливо після цього рішення. Тон був адекватний, не було скандалу. Вона пропонувала, що ми можемо показати його на старті, але я їхатиму в іншому шоломі і потім мені його нададуть у мікс-зону. Але я вважаю, що маю отримати такі ж права, що і інші спортсмени в інших видах спорту з інших країн. Чомусь я такі права не отримав Ми заплатили ціну за нашу гідність, Я відстоював інтереси України та пам’ять про спортсменів. Що далі? Це тільки відбулося і важко сказати. Напевно, будем готувати позов у CAS і продовжуватиме боротися за наші права. Вірю, що ми не порушили жодних правил» Повний коментар Гераскевича читайте невдовзі на сайті Суспільне Спорт.

Це вже доволі помітний тренд в Україні. Українські медіа, які розвивають YouTube, почали успішно створювати канали своїм журналістам. Алгоритми YouTube цьому сприяють, бо таким чином навколо конкретних людей вибудовується аудиторія та довіра. Українська правда створила УП-2, УП. Подкасти, окремий канал Роману Кравцю. Це ми обговорили в першому випуску Карт Бланшу на прикладі розслідувань Михайла Ткача. У Ґрунта, окрім основного, є канали Олександра Нотевського, Олексія Ковжуна. Бабель йде в цьому напрямку. Що це значить? Людина хоче дивитися людину. Раніше медіа розвивали YouTube як контейнер, куди заливали відео різних форматів в надії, що підписник розбереться і залишиться. Зараз - фокус на персональні бренди, побудову довіри, регулярність виходу, формування звички (це те, що гарно засвоїли суспільно-політичні блогери - той же Стерненко, Давидюк, Портніков - які системно майже в один і той же час публікують відео і їх канали швидко зростають). У авторів каналів теж є мотивація, якщо їм йде % від монетизації. Ще цікавий тренд чи нова реальність в тому, що креаторів вже можна купувати як бізнес. Нещодавно один з найвідоміших тіктокерів Хабі Ламе продав свою компанію (фактично себе) за $1 мільярд. Якщо вперше чуєте його ім'я, то цей хлопець примудрився, не вимовивши жодного слова, набрати на всіх платформах 360 мільйонів передплатників. Його фішка - в емоціях, він мімікою пояснює складні речі або робить челенджі, без слів. І це приваблює. В тому році він став послом доброї волі UNICEF. За умовами угоди покупець - це гонконгська компанія Rich Sparkle Holdings - отримала ексклюзивні права на все, що пов'язане з Хабі: лайв-стріми, TikTok Shop, мерч, рекламу. А ще можливість створити цифрового двійника. Хабі дозволив використовувати своє обличчя, голос та міміку для створення контенту. При цьому він ще став контролюючим акціонером публічної компанії, тобто в його інтересах, щоб все вийшло. У цій угоді ще багато викликів (наприклад, аудиторія починає ігнорувати) , але сам прецедент цікавий.Що це значить? Зараз вся українська економіка креаторів побудована на тому, що бренди замовляють, а блогери роблять прикольні (і не зовсім) інтеграції. Фактично креатори виступають підрядниками. Хтось з великих компаній будують свої креаторські академії. Нова модель може бути в тому, що умовна Аврора чи Розетка захоче купити компанію блогера з мільйонною аудиторією та довірою або долю в його бізнесі. Як і навпаки: креатор-мільйонник може стати кофаундером якогось бізнесу, якому буде системно генерувати замовлення.

Мені вистачає знання німецької, співрозмовнику — емоційного інтелекту зрозуміти її.Його мама — інженерка. Вона практикує досі, в неї своє бюро в Мюнхені. Наші мами теж колеги. Понад 20 років вона працювала на заводі імені Жовтневої революції. О п’ятій ранку вставала, щоб зібрати на роботу батька, сама йшла на приміську електричку, щоб дістатися заводу. Шлях займав годину і стільки ж на зворотний шлях. З весни по осінь, як мама верталась додому, ми йшли на город.Це був саме той город, який я описала в романі «Мій прапор запісяв котик». З хробаками і капустянками, де вигідніше користатися з дитячої праці, ніж діставати якусь нову приблуду і зношувати її.— Що мені робити? — питала мама.Мама мала на увазі, що зарплату на заводі їй не платять і треба якось діяти. Як саме — мусила їй порадити я. Мій мозок працював невпинно. Пограбувати банк. Придбати акції Українського дому «Селенга». Пустити у своє серце Ісуса. Останнє, правда, могло забезпечити лише духовне збагачення. Два перших теж результату не гарантували. «Легше верблюдові пройти крізь голчине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже» (Матвія 19:24, Луки 18:25) — я знаю це із брошур «Сторожева вежа». Лєна Лягушонкова, авторка «Мій прапор запісяв котик» написала нам колонку про бідність та різний досвід. Читайте!

Є такий фільм Tiny Shoulders: Rethinking Barbie про Барбі в світовій культурі та її перезапуск. Є там одна сцена, яку я переказувала вже разів десять, і, здається, люди думають, що це взагалі єдина документалка, яку я бачила в житті.Перед лончем до команди приходить інша агенція й влаштовує їм «шакалячий експрес»: зачитують можливі негативні й дуже жорсткі твіти. Команда аналізує, що з цього реалістично, а що ні, і пробує заздалегідь відбити атаку.Ідея аналізу можливого негативу цілком непогана. Але фільм вийшов років десять тому, і мені здається, що сьогодні ця схема вже не працює на всі сто, хоча сенс у ній усе ще є.Загалом негатив виникає буквально навколо всього. Якщо людина щось робить або говорить, шанс «поїсти гівна» дуже високий. Часто можна припустити, якого саме сорту, але не завжди. Чи треба приймати це як правила гри у публічність? Можливо. Якщо враховувати соціальні обставини, настрій аудиторії, виходити за межі власної бульбашки, ризики можна трохи прорахувати й підстелити соломки. Часто саме цим і займаються комунікаційники, наприклад, фільтрують, кому, коли й про що давати інтерв’ю. Бо все це важить і окремо, і разом.Ви помічали, що багато публічних людей уникають розмов на ютубі?Ймовірно, їхні піарники просто не хочуть ризикувати. Але якщо ці люди ведуть соцмережі, працюють із рекламними контрактами й загалом лишаються публічними, імовірність «поїсти гівна» хоч і менша, але точно не дорівнює нулю. Іноді просто так нашарувалися обставини. Загалом і як не дивно тут досі працюють вибачення. Іноді трохи криві, але працюють. Іноді працює тиша. Іноді звинувачення всіх навколо в дурості (якщо частина аудиторії згодна та виказує підтримку). Іноді просто трапляється чиясь інша помилка і всі забувають.З трендом на розбір провалів забувається вже не все, але інтернет дуже швидкий. Сьогодні одні, завтра інші. На негативі можна набрати аудиторію, на жартах поза контекстом можна її втратити. Є різні наслідки, а може їх і не бути. Жаль, що не можна покликати Олівію Поуп, але й більшість кейсів не її масштабу.

На телеканалі «Суспільне Культура» стартує новий проєкт «Мистецтво, що проходимо повз» про митців і мисткинь, які працювали з монументальним мистецтвом у публічному просторі.У восьми епізодах програми глядачі дізнаються історії про мистецьке подружжя Аду Рибачук і Володимира Мельниченка, художницю Галину Севрук, мисткиню та правозахисницю Аллу Горську, митця Івана-Валентина Задорожного, скульпторку Теодозію Бриж, митця Анатолія Гайдамаку, мисткиню Ольгу Маркіш-Рапай.«Кожна мозаїка чи скульптура, яку ми зустрічаємо дорогою на роботу, має не лише історію створення, а й свій контекст у житті свого автора чи авторки. Історії їхнього життя — справжній драматичний серіал. Кохання, репресії, війни, голод, уважність до відродження історії — стільки всього відбулося за одне життя! Сьогодні ми непогано можемо зрозуміти той період. Все, що відбувалося з людиною, мало вплив на її роботу, й у програмі ми привідкриваємо двері у цей контекст», — розповіла авторка ідеї та ведуча проєкту Оля Носко.@divochemedia

Дженнет Маккерді, авторка «Я рада, що моя мама померла» написала дебютний художній роман «Удвічі молодша за нього»(Half His Age). Він тільки вийшов у Штатах, а Артбукс обіцяє видати українську вже цього року. Я читатиму, але поки спостерігаю багато розмов, це не дивне, бо роман про стосунки вчителя та учениці. Він був у нашому списку очікуваного, а поки перекажу статтю NYT. За словами Маккерді, лють, із якою вона писала «Вдвічі молодша за нього», мала глибоко особисте коріння. Як і оповідачка роману, вона мала стосунки з набагато старшим чоловіком у підлітковому віці, коли була вразливою і дуже невпевненою у власному тілі.Коли Маккерді було 18 і вона знімалася в iCarly, чоловік близько тридцяти років, який працював на проєкті, почав до неї домагатися: торкався, говорив, якою дорослою вона виглядає для свого віку. Його увага змушувала її почуватися особливою, навіть тоді, коли вона відчувала тиск та переживала досвіду, до якого емоційно не була готова.Про це вона вже писала в «Я рада, що моя мама померла», тож не планувала повертатися до нього в художній прозі. Але, як вона зізнається, неперероблений гнів нікуди не зник.«У мене було багато гніву після, який я хотіла дослідити. А гнів — дуже корисна емоція для письма», — каже вона.Маккерді додає, що майже не зустрічала книжок із молодою, складною героїнею, яка одночасно сексуально агресивна, імпульсивна, ненаситна і вразлива.«Вдвічі молодша за нього» сповнена тривожними й відвертими сценами сексу. Суперечок навколо багато, але Маккерді розуміла, що заходить на ризиковану територію, показуючи ці стосунки як формально добровільні, але вона навмисно не стирає різницю у віці й владі. Навпаки постійно підкреслює тривожні сигнали, які неможливо не помітити.І водночас тут є фантазія героїні про любов: якщо вона стане лялькою, маріонеткою без потреб і бажань, її, можливо, полюблять.Маккерді не боїться відштовхнути читачів. Вона хоче, щоб читачеві було некомфортно. Коли їй сказали, що роман одночасно захоплює і викликає нудоту, вона відповіла: «Це моя мрія».Ідея книжки з’явилася ще у 24 під час подорожі швидкісним потягом Японією. Реально писати авторка змогла лише через сім років. У 2022-му роман продали Ballantine — контракт на дві книжки, за семизначну суму.Маккарді каже, що табу як таке їй уже не цікаве. «Мені здається, ми культурно це вже пройшли. Мені важливіші нюанси й сіра зона». Для неї це психологічне дослідження того, як молода жінка взагалі опиняється в таких стосунках і що цьому передує.Редактор пропонував пом’якшити сексуальні сцени, але вона відмовилася. Квітчаста мова, евфемізми — все це, на її думку, романтизує насильство.«Я пробувала. Я просто не змогла це написати».Зараз Маккарді працює над новою художньою книжкою. І каже, що найбільше хоче, аби цю історію зрозуміли жінки. Повідомлень від тих, хто впізнав у романі власний досвід перекошеної влади у стосунках, уже багато.

Українська тенісистка Олександра Олійникова після дебюту на Australian Open прийшла на пресконференцію у футболці із закликом допомогти Україні.«Мені потрібна ваша допомога, щоб захистити українських дітей та жінок, але я не можу говорити про це тут», — вказано на ній.Коли тенісистку запитали, що означає напис, вона натякнула на цензуру на турнірах Grand Slam.«Я хотіла б поділитися тим, як люди можуть допомогти українцям. Якщо ви хочете запитати мене про це, ми можемо зробити це за межами турнірної пресконференції. Я справді знаю і можу розповісти, як люди можуть допомогти захистити наших цивільних, наших дітей, а також захистити мене особисто, бо я тренуюся в Україні. Я готувалась до цього турніру в Україні й під час підготовки чула вибухи. Нещодавно було кілька масованих атак. Останню ніч перед поїздкою сюди я провела в Україні — вибух був просто біля мого будинку, і дрон влучив просто у будинок навпроти, через дорогу. Моя квартира буквально тремтіла від вибуху», — сказала Олійникова.@divochemedia

Все ж хочу додати трохи до сьогоднішньої новини про шантаж Олени Тополі інтимними відео.Це публічний приклад того, що за шантаж приватними фото та відео існує відповідальність. Ні, не всі про це знають, і проговорювати це в публічному поліважливо.Revenge porn — досить поширене явище і зовсім не нове (воно існувало ще до масового інтернету). Ображені колишні зливають фото сплячих або непритомних дівчат та інтимні відео з ними на порносайти, локальні сайти/групи університетів чи компаній або розсилають їх колегам, родичам і друзям.Жінок можуть шантажувати поширенням фото, вимагаючи гроші, особливо коли йдеться про медійних осіб, або коли жінка хоче припинити стосунки, а кривдник ні. Так само можуть шантажувати й неповнолітніх дівчат. Часом злочинці починають спілкування з дівчатами в соціальних мережах і згодом погрожують поширити інтимні фото у соцмережах або надіслати їхнім батькам чи друзям, якщо дівчата не погодяться на зустріч або перестануть надсилати свої фото чи відео.Є відома історія Серени К. Флейтс ізКаліфорнії. Коли 14-річна Серена навчалася у восьмому класі, вона закохалася в хлопця, старшого на рік. Він попросив її зняти себе оголеною на відео. Вона надіслала відео. З часом Серена помітила, що в школі на неї почали «дивно дивитися». Виявилося, що хлопець поділився відео з друзями, і хтось опублікував їх на Pornhub. Закінчилося все погано. Переживати таке дуже важко психологічно. До того ж постраждалі часто стикаються з реальним переслідуванням або погрозами вже від тих, хто побачив фото чи відео в мережі. У перспективі це може впливати на багато сфер життя.Насправді публічна комунікація Олени важлива для того, щоб постраждалі розуміли, що по допомогу можна і потрібно звертатися, а кривдники мають знати, що за такі дії існує покарання.