КОЛИ СУСПІЛЬСТВО ХОЧЕ ЗМІН, А ДЕРЖАВА ВТРАТИЛА ЗДАТНІСТЬ ЇХ ЗАПРОПОНУВАТИджерело – Кейт ПІКЕТТ — професорка епідеміології та директорка Центру соціальних змін Born in Bradford при Університеті Йорка, а також співдиректорка Health Equity North. Головна загроза демократії сьогодні — не обов’язково недовіра до самої демократії. Значно небезпечніше, коли люди перестають вірити, що демократична система здатна змінити їхнє життя. Є парадокс, який дедалі виразніше визначає політику розвинених демократій. Люди хочуть економічних змін, але дедалі менше довіряють урядам, які мають ці зміни здійснити. Вони не обов’язково відмовляються від демократії як принципу. Навпаки, 68% опитаних у 17 найбільших економіках світу продовжують вважати демократію найкращою формою правління. Але водночас чотири з десяти вже готові погодитися, що їхній країні був би потрібен «сильний лідер», не обмежений парламентом і виборами. Це не суперечність, а симптом. Суспільство може залишатися демократичним у своїх цінностях і водночас втрачати віру в демократичну державу як ефективний інструмент змін. Причина цього розриву лежить передусім в економіці. 70% громадян вважають, що нерівність у їхніх країнах зайшла надто далеко, дві третини переконані, що економічна система працює на користь багатих і впливових, а 69% вимагають серйозної економічної трансформації. Це вже не протест окремих соціальних груп. Це масовий запит на зміну правил гри. Люди дедалі менше готові миритися з моделлю, у якій економічне зростання вимірюється статистикою ВВП, тоді як вартість житла, медицина, освіта, догляд за літніми людьми та повсякденна безпека стають для них дедалі дорожчими. Найбільш небезпечним є навіть не саме відчуття нерівності, а втрата очікування, що політична система здатна її подолати. Лише 31% опитаних вважають, що їхній уряд протягом наступних 20–30 років ухвалюватиме рішення в інтересах більшості. Ще два роки тому таких було близько 40%. Саме тут виникає вакуум, який завжди хтось заповнює. Якщо традиційні партії пропонують суспільству лише косметичний ремонт системи, яка сама потребує перебудови, на сцену виходить політик, який обіцяє «зламати все». Він може називати ворогами еліти, мігрантів, бюрократів, глобалістів, опозицію або «п’яту колону». Його перевага не в тому, що він має реальний план економічної трансформації. Його перевага в тому, що він готовий дати просту відповідь на складне відчуття безсилля. Саме тому економічна нерівність стає не лише соціальною проблемою, а й проблемою демократичної безпеки. Для України цей висновок особливо важливий. Війна не скасовує питання соціальної справедливості — навпаки, вона робить його гострішим. Після війни суспільство навряд чи погодиться повернутися до довоєнної моделі, у якій держава говорить про реформи, цифровізацію та економічне зростання, але громадянин оцінює державу значно простіше: чи можу я дозволити собі житло, лікування, освіту для дітей, гідну старість і нормальну роботу? Держава, яка не здатна відповісти на ці питання, неминуче втрачатиме легітимність — навіть якщо формально всі демократичні інститути продовжуватимуть існувати.https://politcom.org.ua/коли-суспільство-хоче-змін-а-держава