Абрикосова кісточкаДвічі цього тижня разом з дівчатами з Патронатної служби я їхала до тих, кого ми чекали так довго. До наших. Вони повернулись із полону в січні.Я дивилася їм в очі, слухала те, що, здається, не можна витримати. Поруч — Гарік Корогодський, дівчата з Патронатної служби, люди, які теж хочуть допомогти. І після зустрічі, я запитала їх — і себе: що було б найстрашніше, якби там були ми?Прочитайте ці історії. А потім чесно відповідайте собі на це питання.1. Полон починається з побиття. Не важливо, хворий ти чи поранений. Б’ють руками, ногами, палицями. Ти не встигаєш зрозуміти, що відбувається, а вже лежиш на підлозі. Черепи розбиті, ребра зламані. Хлопці досі мучаться від постійних головних болів. Ми вже домовилися про обстеження для двох із них на цьому тижні.2. Далі — кожен день. Шикування. І побиття. За нічого. Просто тому, що ти там. Три роки без пауз. Приниження, удари, крики. Пекло, з якого не можна вийти.3. Собаки. Залякування собаками — окремий терор. Ми йшли з лікарні з одним хлопцем, якого звільнили ще в січні. Поряд пробігла дворняжка. Він стиснувся й прошепотів: «Я досі боюся собак…» І ти розумієш, це страх не від тварини. Це — від того, що тебе привчали боятися всього.4. Камери. Металеві двері, крихітне віконце або взагалі без вікна. Може бути й 200 людей у кімнаті, де ніде сісти. Запах поту, страху, бруду. Туалет — просто всередині камери.5. Душ? Раз на місяць. Холодна вода. На все — п’ять хвилин. Воші, клопи, які кусають ночами так, що шкіра стає суцільною раною. Один з хлопців тихо сказав: «Я інколи думав, що клопи з’їдять мене швидше, ніж вони доб’ють…»6. Їжа. Якщо це можна назвати їжею. Каша, риба. Хліб — як свято. Ніяких овочів, ніяких фруктів. Один із наших втратив 50 кг. Від 96 залишилось 46. Дають їсти на дві хвилини. І їжа — окріп. Обпечений рот, голод і біль. Я питаю: «Навіщо так?» Відповідають: «Щоб ще й їжею принизити. Не встиг поїсти — ходиш голодним».Я хотіла привезти солодке. Дівчата з Патронатки сказали: ні. Вони не можуть їсти солодке. Їм потрібне дієтичне, легке. Вони їдять мало. Але хліб — до останньої крихти. Я згадую бабусю, яка після війни сварила мене за недоїдений хліб. Тепер я її розумію.Й абрикосова кісточка.Хлопець розповідає: в каші на сніданок один з них знайшов абрикосову кісточку. Сховав її — думав потім з’їсти. Але їх постійно обшукують. Знайшли. «І що?» — питаю. «Дали двадцять гарячих». Я не зрозуміла. Він пояснює: «Це коли тобі дають по дупі гумовою палицею 20 разів так, що потім ти тиждень сидіти не можеш…» За що? За абрикосову кісточку.І я питаю вас: як це пробачити? Як це забути?Ніяк.Дівчата з Патронатної служби роблять нелюдську роботу. Вони чекають своїх звідти, підтримують інших. Вони підставляють плече кожному, хто повернувся. І я поруч із ними. Разом ми зможемо більше. І я прошу вас: приєднуйтесь. Разом ми зможемо більше. Бо ніхто не заслуговує на те, щоб залишитись наодинці після пекла. У наступному пості я розповім, як саме ми можемо допомогти.А поки — просто уявіть: якби це був я? Якби це був мій син? Мій брат? Мій друг?І дайте собі відповідь, щоб було найстрашніше.