Ви теж помітили: з чого не почни розмову — скоро все одно заговорите про війну?Ми починаємо розмови, як і до війни:— О, привіт! Як справи?! — і навіть посміхаємось тут, як до війни.Але вже незадовго:— Сьогодні знову тривога, вчора в сусідів уламки, у Львові — вибухи, бідний Харків, брат воює, Буданов сказав, та що той Трамп...Ці розмови — повсюди. У магазинах, у кав’ярнях, на ринку, між перехожими, по телефону, в соцмережах...Ми підстрягли. Ми явно підстрягли у війні.З одного боку, це зрозуміло — а як не підстрягнути? З іншого — це ж один із росіянських задумів: затягнути нас глибше у війну, виснажити і зламати.Помітив, що військові так легковажно про війну не говорять. Вони не тягнуть ту розмову повсюди, як цивільні. І це вже історія про нашу безпорадність та відчуття провини.Військові роблять для війни щось дуже конкретне — тому у них цей гештальт закритий, що називається. У цивільних — розгубленість, безпорадність, і звідси — відчуття провини.Щось відбувається дуже драматичне і навіть трагічне, а ти он — йдеш на каву. Тоді треба про все це хоч поговорити, засвідчити, що тобі насправді небайдуже, що ти стурбований глибоко... врешті — заспокоїти себе.Що із цим робити?Дві важливі речі:1. Щоб не варитись у цьому, як курка в бульйоні, треба найперше визнати, що тебе це справді турбує, що ти переживаєш і не знаєш, що робити.Відтак — знайти таки спосіб робити щось конкретне, хоч і невелике: донати, якесь волонтерство… Або якщо ти можеш потурбуватися хоч за себе і близьких, щоб не киснути, це вже теж допомога - внесок у суспільну стійкість.2. Відділяти таки життя і війну. Хоч моментами.Якщо ти не на передовій — то ти не на передовій.Якщо ти ведеш дитину в садок — то веди дитину в садок.Якщо ти подзвонив батькам — то поговори за них і розкажи їм про себе. Не треба про путлєра.Якщо ти на роботі — то роби добре свою роботу.І все це буде легше зробити, якщо для боротьби ти вже щось робиш. Нехай навіть мале, але конкретне.Не варто розмазувати себе по життю — варто життя жити.Живи і будь 🤍#психомудрості #війна