Ділюсь прочитаним.Цього разу — п'єса Луїджі Піранделло «Шість персонажів у пошуках автора» (1921 р.).Автор — італійський драматург і письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури. Людина дуже творча, відчутно глибока і мисляча, у пошуках правди людського життя. Сюжет п'єси трохи фантазійний, але саме для того, щоб показати, що ідеї не менш реальні у житті, а часом навіть більш реальні, аніж самі живі люди. Персонажі на сцені можуть бути більш справжніми, ніж ті актори, які їх грають. Як каже один із героїв:"Персонаж завжди є "хтось". Тоді як людина — людина взагалі — часто може бути "ніким"" Сюжет:шість персонажів, вигадані й покинуті фантазією якогось драматурга, шукають собі автора, який би взяв їх і допоміг здійснитися, прожити свою історію. Історія їхня дуже драматична: це родина, яка через любовні перепетії та тяжкі життєві обставини нажила собі болючих протиріч. У результаті їх уже й родиною важко назвати, бо у кожного персонажа — своя правда і свій біль. Персонажі Піранделло оприлюднюють свій внутрішній конфлікт: Батько (докори сумління) — найбільше хоче знайти автора і закінчити п’єсу; Матір (страждання) — не вважає себе персонажем і намагається зупинити постановку, не розуміючи, що вона не втече від своєї ролі; Падчериця (помста) — хоче зіграти п’єсу, аби принизити Батька; Син (зневага) — ображений на все і всіх; діти, мовчання яких символізує їхню смерть; вкрай заплутаний Режисер та актори, яким не дають нормально працювати.Кожен із героїв робить акцент на власному стражданні. Навіть у смерті дітей вони поспішають звинуватити одне одного і продемонструвати, що саме вони — найбільша жертва. Їм байдуже до переживань та «сюжетів» інших дійових осіб. Як справжнім людям. Без автора ці персонажі загублені, вони нікому не потрібні зі своїми конфліктами. Самі по собі вони лише фрагменти, уламки історії, безглуздя. Автор потрібен, щоб дати тій безглуздості правдивість, сенс, завершеність. Чим актуально? І хоч твір написаний століття тому, в іншу епоху і в інший час, але ось ця осиротілість без автора дуже перекликається із сьогоденням. У нашій безотцівській культурі люди все більше нагадують цих акторів без режисера, персонажів, які грають «імпровізацію життя», хапаючись за маркетингові тренди, крикливе кредо самодостатності й дешеві гасла про «будь собою». От тільки ніхто толком не скаже, хто ж той «собою». А без цієї певності абсурду не уникнути. П'єса Піранделло закінчується драматично — гинуть мовчазні, невинні діти, яким серед розгубленості й зацикленості дорослих не знайшлося місця. Проте самі персонажі не завершені. Здається, що режисер так і не став їх автором, а вони пішли бродити далі. Звідси вся історія здається фарсом, дурним і прикрим абсурдом. І на тому би й кінець, а хто слухав — молодець, якби не слова Батька: "Ах, пане директоре! Ви ж знаєте не гірше за мене, що життя сповнене таких безглуздостей, які зовсім не потребують правдоподібності. А знаєте чому, пане директоре? Тому що ці безглуздя і є правда!"Чтиво на любителя. Сюжет незвичний, це скоріше ілюстрація до протиріччя й розгубленості людини в її самотності.Живи і будь 🤍#читанеібачене