Я ніколи не казав, що в моїй сімʼї є аутизм

Так сталося, що нещодавно у нас була цікава ситуація.
Старший син почав ходити до психолога.
Та сказала, що його треба діагностувати, бо бачить якісь реакції аутистичного спектру.
Зробили тест. Виявили синдром Аспергера (зараз це офіційно частина аутистичного спектру, раніше таких людей називали високофункціональними; Ілон Маск, до речі, публічно казав про себе те саме).
Дружина, поки вкопувалася в тему, каже: я в цьому усьому впізнаю себе.
Пішла дружина до психолога.
Та каже: теж є дзвіночки, але треба зробити тести.
Робимо тести. Виявляється, що моя дружина теж нейровідмінна і має Аспергера.
Молодший пішов до психолога - уже є перші нотки ADHD 😉

В родині новий жарт: у нас тепер довідка є.

Тож сьогодні я вам розкажу, як мені живеться з нейровідмінними (спойлер - вері гуд), і до чого тут ВАША команда.

Перш ніж пірнати в деталі, одразу дисклеймер.
Майже 100% у вашій команді є хтось, хто має якийсь мінімальний рівень нейровідмінності.
Наукові оцінки скачуть від 3% до 20%, але найчастіше називають 10-15% людей.

Тобто в команді з десяти людей хтось один майже напевно є нейровідмінним.
І ви можете цього не знати (людина могла й не розказувати, і це теж ок).

Давайте базу: що це взагалі значить?
Якщо коротко, то це люди, чий мозок працює не так, як у більшості (таких називають нейротиповими).

Це люди, у яких є ADHD, аутизм, дислексія, диспраксія, дискалькулія, синдром Туретта і ще купа всього, а сам термін нейрорізноманіття наприкінці 90-х придумала австралійська соціологиня Джуді Сінгер.

І хоч я точно не лікар і точно не ставлю діагнози, можу розказати про те, що бачу з двох боків: вдома і на роботі.

І тому ось вам найважливіша думка цього допису. Увага: сконцентруйтесь!

БІЛЬШІСТЬ ПРОБЛЕМ З НЕЙРОВІДМІННИМИ ЛЮДЬМИ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ НЕОЗВУЧЕНІ ПРАВИЛА.

Ща поясню!

Згадайте, як працює ваша команда.

«Глянь це, як зможеш» означає, що дедлайн горить.
«Щось мені тут не те» означає переробити.
«Давайте на дзвінку» означає камеру і живу розмову.

Ніхто цього не пише, всі просто розуміють.

Більшості така розшифровка дається майже миттєво, ви, напевно, навіть читаєте це і такі: ну, і шо?

Але нейровідмінним людям цей переклад коштує купу енергії, а іноді не виходить зовсім.

Багато хто з них, особливо жінки й дівчата, роками вчиться маскуватися: копіювати чужу міміку й інтонації, заучувати правильні реакції. Це люто виснажує, і дослідження повʼязують таке маскування з вигоранням, тривожністю та депресією. Через нього жінкам часто ставлять діагноз пізніше.

Коли від тебе чогось хочуть, але не кажуть прямо, зрозуміти це реально складно.

Тому інколи вони просто не реагують. Не тому, що їм байдуже, а тому, що не зчитали, чого від них чекають.
А збоку це легко прочитати як лінь чи неповагу. Хоча це не так.

І я вам не жартую. Я в цьому живу.

Микито, вирубай мультики!
А можна ще подивитися?
Добре, ще трохи!
Через 30 хвилин:
А чого ви ще дивитеся?
Ну ти ж сказав, що можна!
Так я сказав трохи!
А я думав, що це і є трохи!

І це не дитяча відмазка, він дійсно не розуміє.
Коли ми отримали цей діагноз, мені стало легше: тепер і спілкуватися з ним, і бути терплячішим стало простіше.
А за 15 років шлюбу з нейровідмінною дружиною ми давно побудували правила, як взаємодіяти одне з одним. Як вона каже, я єдина людина, яка розуміє її з півслова.

Тому ось вам лайфхак, на який ви чекали!

Прямо проговорюйте те, що зазвичай мається на увазі.

У задачі: що треба зробити, до коли і як виглядає готовий результат.
У фідбеку: тут зроби так, замість щось не те.
Для мітингів: адженда за день і вибір, текстом чи голосом.

І питайте, а не вгадуйте. Питання на кшталт «як тобі зручніше отримувати задачі?» ставлять рідко (aka майже ніколи), а відповідь може кардинально поміняти взаємодію.

Ну і важливо: не питайте про діагноз (захоче людина - розкаже сама).
Не кажіть «ти шо, аутист», бо є немаленький шанс отримати в гризло.

Коротше, ці люди думають інакше.
Часто їм буває складно в той чи інший спосіб.
Але це не змінює факту, що багато з них унікальні й неймовірні.