За наводкою Тимоша Мельника відкрив для себе доволі крутого композитора епохи Моцарта — а саме,
Manuel Blasco de Nebra (1750–1784), Севілья, Іспанія.
Це класицистський композитор, який, однак, є прямим нащадком лінії Доменіко Скарлатті — Антоніо Солер.

- - -
Нагадаю, що італієць Доменіко Скарлатті свої найбільш впливові і важливі речі — тобто більше 500 клавесинних сонат (1730ті-1750ті) — створив саме на Піренеях.
Вони відрізняються гостротою (часто агресивністю), південною грувовістю, але і вражаючою вишуканістю. Приклад.

Його учень, вже місцевий, іспанець, Антоніо Солер в 1750ті-початок 1780тих пише свою клавесинну / ранньофортепіанну музику. Вона, у порівнянні зі Скарлатті, більш безпосередня, легка, м'яка, але і більш класицистська в тому сенсі, що менше про дрібниці і вийоби і більше про логіку розвитку. Приклад — головний хіт Солера — Фанданго, фактично танцювальні варіації на просту гармонічну формулу.

- - -
І ось ми підійшли до нашого сьогоднішнього героя — власне Мануеля Бласко де Небра. Він прожив дуже мало (34 роки), і зовсім не так відомий, як його два великих попередника. Але, на мій погляд, він заслуговує на найприскіпливіше вивчення і, принаймні, багато різноманітних виконань-записів.

❗️👇
Збірка (доволі велика) його клавішної музики.
(на "нормальному" сучасному фортепіано, у виконанні піаніста Pedro Piquero).

Є ще виконання його окремих творів на клавесині, але не аутентичному, а на такому, на якому грали в середині двадцятого сторіччя (тобто дуже агресивному, важкому):
ось і ось.
Тобто, виконань на історичному фортепіано його музики дуже мало... Він писав або для клавесину, або для ранніх фортепіано.
Але навіть ці виконання досить непогано передають сутність його музики. Для знайомства достатньо.

Як би я описав його музику?
По-перше, вона у порівнянні зі Скарлатті значно більш розслаблена і спокійна. По-друге, вона, на мій погляд, не програє Скарлатті у вишуканості і винахідливості. Якщо порівнювати його з Солером, то де Небра значно більш насичено-мислячий, тобто він вже в інтелектуальному регістрі класицизму (Гайдн-Моцарт), але зовсім з іншим вайбом, не австрійським (що логічно, він з Севільї...). Багато гумору. У нього, що дивно, напевно, для іспанця, доволі багато повільних темпів, задумливості, меланхолійність.

Але ця меланхолійність не пасивна, не споглядальна — ні, в ній інтенсивне, бурхливе життя. Слухаючи його музику, постійно очікуєш якихось несподіванок, підйобів, приколів, але це не хі-хі клоунада, а в дещо крижаному настрої, ніби крізь ввічливу посмішку проблискують спалахи абсурду і злості.