Не повірите, але знову спостереження на основі кіно. На цей раз в кардинально іншому жанрі — соціальній сатирі, "ревізорівщіні" (за аналогією "Ревізору" Гоголя).

Я вчора подивився фільм La Comunidad (2000) Алекса де ла Іглесіа.
Цей фільм цікаво і дещо незвично для мене балансує між трьома жанровими складовими:
1️⃣ розважальне кіно (чорна комедія, гостросюжетна, де прямо співпереживаєш персонажу; є відверті геги, щоб посміятись, а є і відверто "екшнові" прийоми, щоб переживати; в дусі "один вдома

");
2️⃣ сінефільські приколи — відсилки до Хічкока, Зоряних війн, Матриці і т. п.;
3️⃣ соціальне висловлювання ("звичайні люди — жалюгідні жадібні монстри, які заради швидких грошей готові...").

Після перегляду фільму в мене було досить неприємне відчуття, що мене обдурили. Минуло десь півдоби, і я нарешті збагнув, в чому причина.

Справа в тому, що цей фільм постійно "стрибає" між двома режимами сприйняття:
а) це все несправжні люди, це смішні персонажі з розважальної комедії, задача яких бути перебільшено дурнуватими, жорстокими etc.;
б) це реальні люди: їхні емоції показані детально, у них тонкі психоемоційні переходи, вони незвичні, вони варті людського ставлення.

Фільм так і не визначається до кінця, який з цих режимів "справжній". А я-глядач втомлююся від цих стрибків і зрештою перестаю реагувати на цей фільм і як на розважальний в дусі "один вдома", і як на "справжній", "щирий", "дивний".

Через це виникає доволі дивне відчуття, що, навіть, коли персонажі "пробиваються в люди" (змушують ставитися до себе по-людськи), це робиться просто для того, щоб зманіпулювати мною в загальному розважальному процесі, а далі я маю знов зареготати, зжерти свій попкорн, дійти до поверхневого висновку, що "люди — монстри", і продовжити залишатись в своїй комфортній зоні. Фільм відсторонює від життя.

Ця здогадка наштовхнула мене прямо на порівняння цього фільму з класичними фільмами Раду Жуде (в дусі "Не очікуйте забагато від кінця світу" або "Дракула"). В чому різниця?

Де ла Іглесіа показує людей смішними і жалюгідними монстрами в ляльковому, передвизначеному регістрі. Вони навіть у своїх щирих чи дивних проявах — лише персонажі фільму, щось казкове, іграшкове. У них немає раціональності, агентності, немає вибору.

На відміну від нього, Раду Жуде показує, що у людей є агентність, раціональність і вибір; вони можуть робити смішні або страшні речі, але при цьому вони це роблять, обираючи, усвідомлюючи.

Таким чином, перегляд фільмів Жуде, навпаки, спонукає до відчуття-себе-активним, агентним; вони не відсторонюють від життя, а змушують тебе відчувати це життя справжнім, "тут і зараз", з яким треба працювати, може, навіть, змінювати його на краще.