Estadísticas de telegram channel - @padrePoltava

Дмитрівська субота. Поминання всіх воїнів.Сьогодні ми згадуємо не просто тих, хто колись воював — ми згадуємо тих, хто зараз стоїть поруч із Христом.Від козаків до хлопців із позивними, від степових лицарів до сучасних захисників — усі вони в Божій пам’яті, а отже — живі.Бог не має кладовищ.У Нього немає “загиблих”, є лише ті, хто заснув у надії воскресіння.І ті, хто впав під російськими бомбами, не зникли — їхні імена тепер лунають у вічності, там, де вже немає болю й страху.Ми, живі, ще тут. Ми досі стоїмо на цій лінії між життям і смертю, між вірою і відчаєм. Але сьогодні — день пам’яті, що не закінчується трауром.Бо Господь каже: "Бог не є Бог мертвих, а живих — бо для Нього всі живі".І тому ми молимося не просто про спокій — а про зустріч.Про той день, коли знову побачимо їх: тих, хто тримав небо над нами, хто пішов у бій без страху, хто залишив своє ім’я в Книзі Життя.Вони не в землі — вони в Божих руках.А ми — їхня пам’ять і продовження.Вічна пам’ять живим у Бозі.Слава Героям, які не вмирають.

#Маршрутка_на_ТополькиВипуск: “Опалення частково ввімкнули — мозки поки ні”Отже, полтавці, маємо гарну новину — нарешті включили тепло. Не всюди, звісно. Але лікарні й дитсадки вже гріються. Усе як завжди: головне, щоб найменшим і найхворішим не довелося чекати весни, поки комунальники “налаштують систему”. Бо система у нас, як завжди, потребує не ремонту, а сповіді.Тим часом одна полтавка знову поїхала на Антарктиду. Готуватиме їжу для науковців на станції "Академік Вернадський". І, знаєте, це чудова метафора нашого часу: у Полтаві можна так замерзнути, що аж хочеться на Південний полюс — бо там, принаймні, опалення стабільніше.Комунальне підприємство міста тим часом виростило сою. Кажуть, продаватимуть навесні — коли подорожчає. У нас навіть рослини чекають “кращого моменту”, щоб розвиватись. Мабуть, і ми з вами — така ж сама стратегічна культура.У центрі міста знову показують міністрам і гостям перекладання плитки. Вочевидь, у Полтаві головне — це не дорога, а декорація. Гості приїхали — значить, треба підфарбувати фасад і прикрити тріщини. Як у старій квартирі перед продажем: все блищить, тільки жити там небезпечно.Про сміттєзвалище всі мовчать, наче воно саме зникне від сорому. Але КАТП таки оштрафували на 10 мільйонів. З наших податків. Тобто ми платимо за те, що вони не вивозять наше сміття. Коло замкнулося: народ платить за власну байдужість, влада — ні за що.У Полтаві ремонтують 57 дитсадків! Звучить прекрасно — поки не дізнаєшся, що ремонтувати почали восени. Бо ж як без пилу і відбійників під ялинкою? Замість “свято наближається” — “капремонт наближається”.Готується сесія міськради: понад 100 питань. Скільки з них справді покращать життя полтавців? В кращому випадку — три. Решта — бюджетна йога: гнучко розтягують гроші по своїх напрямках. Кажуть, що піар стих. Не тому, що совість прокинулась — просто фінансування закінчилось. Треба ж ще на “новорічні пакунки добра” відкласти.А поки чиновники освоюють кошти, реальність нагадує про себе. Вже незабаром до Полтави почнуть долітати КАБи — і разом із ними долітатиме правда: руйнувань побільшає, проблем побільшає, а влада, замість укриттів, знову займатиметься дурницями.Бо в цій грі головне — виглядати зайнятим.І все ж. У цьому місті, де опалення подають за списком, де КАБи ближчі, ніж лікар, де сесії множаться, а розум — ділиться, ще є тепло. Не в батареях — у людях.Тож якщо десь холодно — підійди ближче. Бо світ тримається не на бюджетах, а на серцях, які ще не змерзли.Царство Боже не в сесійній залі, а в тих, хто гріє інших, коли холодно навіть Богові.

Тихо. Не будіть ЙогоТихіше, люди. Не будіть Ісуса.Він стомився. Спить на кормі, на узголів’ї, як написано — "втомився від справ людських".Нехай усе йде, як іде. Без чудес, без палких проповідей, без цих ваших "змін свідомості" і "Царства Божого", яке вже прийшло в силі і до якого, може колись доїдемо на катафалку.А поки що ми якось самі впораємось. Хай спить.Буря давно вщухла — в сенсі, тепер не страшно – є стабільність, визнання, гроші та гарні стосунки з владою.Кораблі ідуть за розкладом, штурвал кожного у надійних руках, капітани — менеджери середньої ланки солідної корпорації – посередні епіскопи з посередньою освітою і з посередніми амбіціями. Тож не турбуйте Вчителя. Хай спить.А ми поки наловимо риби, відкриємо кілька стартапів, проведемо духовний форум із фуршетом і фотозоною "Штиль благодаті". Головне — не нагадуйте людям, що Він узагалі колись казав щось про хрест, самозречення і правду, яка не продається.Не будіть Його, друзі. Не будіть лихо поки воно тихо.Хай спить під наш хор благочестивого самообману.А якщо раптом прокинеться — зробімо вигляд, що не впізнали.Скажемо, що все змінилося, контекст інший, часи нові.І взагалі — "ви ж самі нас учили не судити".Тільки тихо.Не будіть Його.Хай спить.А ми поки додумаємо, як остаточно перебудувати світ під власну зручність.І назвати це — вірою.

Живи зараз. Не чекай, поки собака долі перестане тягнути тебе лицем по чорнозему. Не чекай, поки стане чистіше, спокійніше, безпечніше. Бо тоді тебе вже може не бути.Ми так завзято намагаємось "закріпитися, "стати на ноги", що й не помічаємо як зрослися з власними вантажами. Вовк у капкані відгризає лапу, щоб вижити та втекти. А ми — гриземо душу, щоб залишитись у звичному цирку. Весь світ цирк і ми на арені, а публіка, якій ми так стараємось сподобатися, ніколи не купувала квитків.Ми боїмося розслабитись, ніби найменше "тут і зараз" зруйнує всі наші хиткі укріплення — кредити, плани, страхи, звички, дурні стосунки, які давно стали цементом для нашої в’язниці.Але ж життя — це не бетон, це вітер. І якщо його зупинити — воно перестане бути.Дитина ще не вміє "закріплятися". Вона літає. Її рухи — немов світло, що не має тіні. І саме тому в ній так багато Бога.Потім ми починаємо прибивати одне одного до землі своїми турботами, розкладами, правилами, щоб "не дай Боже не злетіти". Але ж душа створена літати.Живи зараз. Навіть якщо поруч гупає, навіть якщо тіло тремтить, навіть якщо серце шепоче: "потім, потім, потім".Не потім.Бо Бог — не десь там, де вже все розкладено по поличках.Він — тут, у твоєму чорноземі, у твоїй пилюці, у твоїй втомі.Він обов'язково пошле когось, щоб прибрати біль — і, можливо, ця людина вже йде до тебе з з великою яскравою хусткою, щоби витерти твої сльози. Подивись уважно — може, вже хтось схилився поруч.Може, вже Бог стоїть біля тебе і каже:"Досить тримати. Урони"Урони страх, урони контроль, викинь всі чемодани без ручок, викинь звички, урони навіть бажання бути щасливим.Просто живи. Зараз.Бо кожна мить — це Його подих у твої легені.

Чому священники московського патріархату — не священники Христової ЦерквиЧасто запитують: чому ми говоримо, що московський патріархат — не Церква Христова, а його служителі — не священники, навіть якщо вони носять хрест і кадило?Відповідь — не у політиці, а в самій природі Церкви.Церква — це Тіло Христове.Усі, хто належать до неї, проповідують Євангеліє Царства, служать Ісусові Христу, несуть Духа Святого, Який творить мир, правду і любов.Московський патріархат уже давно відпав від цієї сутності.Він перетворився на інструмент імперії, на релігійну спецслужбу, де хрест замінили на георгіївську стрічку, а благословення — на пропаганду війни.Священник, який виправдовує убивство, не може бути служителем Христа, бо Христос — не вбиває, а воскрешає.1. Вони — не апостоли, а агенти.Їх не посилав Христос.Їх послали люди з Луб’янки, щоб руйнувати, деморалізувати, поширювати страх і підкорення.Вони не несуть благу звістку, а лише повторюють імперське “русский мир”, який є антиєвангелієм — релігією насильства, брехні та гордині.Священник — це посланець Христа.Але коли “священник” благословляє ракети, мовчить про зло, називає окупанта “братом”, а захисника — “грішником”, то він уже не служить Богу, а сатані, який від початку був людиноубивцею (Ів. 8:44).2. Московський патріархат — це не Церква, а лжецерква. Не Тіло Христа, а ідеологія.Він зберіг форму, але втратив дух.Молитви звучать, але звернені не до Отця Небесного, а до “великої расії”, “царя-батюшки”, “побєди”.Там поклоняються не Христу Розп’ятому, а імперії, яка розпинає народи.Ідол завжди прикидається святинею.Так і московська структура прикидається Церквою, але її богослужіння — це ритуал вірності злу, її кадило — це дим війни, а її хрест — це не знак любові, а емблема влади.3. Вони не проповідують Христа.Послухайте їхні проповіді:немає слів про покаяння, про Царство Боже, про свободу в Христі,натомість — заклики до “єдності зі святой Русью”, страху перед “західним світом”, осуд тих, хто стоїть за правду.Це і є головна ознака: там, де нема Христа, нема Церкви.Можуть бути ризи, храми, співи — але якщо немає благодаті, істини й любові, то це лише гарна обгортка для темряви.4. Вони воюють не з нами, а з Богом.Коли вони проклинають Україну, вони проклинають народ, який бореться за свободу, а отже — за образ Божий у собі.Коли вони благословляють російські війська, вони благословляють Каїна.Коли вони виправдовують зло, вони відрікаються від Христа, Який сказав:“Те, що ви зробили одному з найменших братів Моїх, — Мені зробили” (Мт. 25:40).Тому вони не просто не мають священства — вони втратили благодать.Бо неможливо одночасно служити Христу і сатані,нести Євангеліє і пропаганду,освячувати мир і виправдовувати війну.Ми не ненавидимо людей — ми викриваємо брехню.І молимось, щоб ті, хто заплутався у темряві московської облуди,побачили Світло Христове і повернулися до правди.Але ми мусимо чітко знати: московський патріархат — не Христова Церква, а антипод Церкви.Христос — не в Кремлі, а в Гефсиманії.Не на параді, а на Голгофі.Не в ложі царів, а серед тих, хто плаче й вірить.Хто служить Йому — той у Церкві.Хто служить імперії — той поза Нею.І ніяка ряса не приховає цього.Бо “Бог є світло, і немає в Ньому жодної темряви” (1 Ів. 1:5).Амінь.

Найстрашніше в цій війні — її буденність.Вона більше не гримить — вона просто звучить у фоновому режимі, як телевізор на кухні.Обстріли, поранення, руйнування — стають звичними, як погода.Онучка каже бабусі під час атаки дронів: “Лягай на підлогу і закривай голову руками!” — а потім спокійно повертається до телефону.Чоловік телефонує на роботу: “Я затримаюся, тут затор — уламки будівлі впали на дорогу”.Жінка запізнюється, бо тролейбуси не ходять — дроти обірвало.Підлітки радіють: “Контрольної сьогодні не буде — сиділи в укритті”.Це і є справжній жах війни — не страх, а звичка.Коли смерть стає частиною маршруту, коли розруха вписується в графік, коли біль перестає дивувати.Я пам’ятаю війну часів Порошенка.Тоді вона була десь далеко — на сході, на екранах, у звітах.Тоді пройшло безболісно шість хвиль мобілізації. Тоді будувалися лінії оборони, а не щодня ми читали звіти про те, скільки квадратних кілометрів втрачено.Тоді військовий у формі викликав повагу, а не втому.Тоді ще можна було відокремити війну від життя.Зараз — ні.Зараз вона в кожному телефоні, у вікнах, у наших снах.Вона стала частиною нас.І вже ніколи не зникне зовсім.Ми не повернемося з цієї війни — ніхто. Ми просто навчимося жити з нею.А поки — залишається одне.Бути.Не звикати. Не тікати. Не здаватися.Просто — бути.

#Маршрутка_на_ТополькиСерія: “Прильоти, плитка і подарункові пакети”Полтава знову під обстрілами. Місто стогне, димить, ремонтує укриття за гроші ЮНІСЕФ і чекає, коли влада хоч щось скаже людським голосом. Але влада зайнята — у неї самопіар, тендери, плитка, пакети й нескінченні “робочі зустрічі з робочих питань”.Після чергового “прильоту” над містом знову з’являється знайомий звук — не сирена, а шелест піар-постів.Мудаки, що думають лише про вибори вітають вчителів. Роздають подарункові пакети. Пише у Facebook про “цінність педагогічної праці”. Люди беруть — бо що робити. Але десь між словами “дякуємо” і “з повагою” чується: “куплено за ваші ж податки”.А поруч — старі добрі схеми. Хотіли прокрутити світильники на 30 мільйонів, але щось пішло не так — виграли “не ті”. Тепер договорів немає, освітлення — теж. Але є відчуття світла, яке десь проривається крізь темряву — не з ліхтарів, а з людської впертості.У центрі міста знову зняли гарну плитку. Будують “безбар’єрний маршрут”. Куди — невідомо. Може, до світлого майбутнього. А може — просто в нікуди. Поки що бар’єри ті ж самі, хіба що дерева нові висадили. Це, звісно, плюс.На Монастирській горі починають ремонт серпантину. Схоже, влада нарешті вирішила піднятися вище рівня асфальту. Почали, як завжди, із перенесення мереж — тобто з викопування старого. Символічно.Тим часом “водоканальна війна” триває. Міська рада хоче воду без боргів, обласна — борги без води. І поки два управлінських Левіафани гризуться між собою, люди запасають каністри й молитви. Хто знає, може, вода в нас колись з’явиться раніше, ніж совість у чиновників.А в новинах хороше: повернулись наші — 205 українців із полону. Це — світло, справжнє, невигадане. Не те, що світильники на тендері.І біля найбільшого прапора області встановили табличку 18-й бригаді армійської авіації. Гарна ініціатива — з тих, де не соромно сказати: “Слава Героям”.А ще — звільнили чергового заступника міського голови. Як завжди — тихо, “одним днем”. Ще й посаду ліквідували, щоб не повернувся через суд. У нас це називається “оптимізація управління”, але пахне, як завжди, — підкилимно.І от стоїш серед Полтави — розритої, напівтемної, але живої. І розумієш: місто тримається не на чиновниках, не на плитці, і навіть не на комунальних мережах. Воно тримається на людях — тих, хто молиться, ремонтує, донатить, і не дозволяє втопити себе у зневірі.Полтава — місто, яке досі світиться, навіть коли вимкнене світло.Бо в кожному з нас поки що є, трішки його, невечірнього божественного світла.

Трохи більше доби після удару.Все прибране, вікна затягнуті клейонкою. У храмі тепло.Сьогодні літургія й декілька хрещень — все за розкладом.Завтра теж служби.Що потрібно замінити — уже заміряно і запущено в роботу.А ще, і це найважливіше: сотні людей з усього світу одразу відгукнулися. Хтось прийшов фізично допомогти, хтось підтримав гривнею чи доларом, хтось підтримав у молитві. Від цього серце переповнюється вдячністю. Це і є Царство Боже, що прийшло в силі. Це і є радість святих.Так, чомусь нам іноді треба уламка ракети й вибуху, щоб відчути цю радість. Бо після шуму й полум’я ще ясніше відчувається віяніє тихого вітру Святого Духа. Бо після ворожих атак ще яскравіше сяє фаворське світло — тепер уже з сердець парафіян.І не треба вигадувати, ніби ми маємо "вірити у силу прокльонів", розповідати про "сатанинський дух русского міра" чи щось подібне. Не прокляття нас рятують і не ними ми живемо. Ісус Христос не закликав вірити в прокльони, ні в сатану, ні, тим більше, у росіян. Він покликав іти за Ним. Іти у світлі, в радості, в благодаті. Саме так, як учора показали парафіяни Свято-Миколаївської церкви.З нами Бог.

Щось давно я психоложнічеських постів не писав. Тримайте.Сучасна люхурі-психологія переконує: головна робота над собою — це копання в дитячих травмах, як у шухляді з пожовклими фотографіями. Треба знайти, "відпрацювати", "пережити" — і тоді, мовляв, полегшає.Але правда набагато простіша й менш драматична. Більшість того, що ми називаємо травмами, відпадає само, як корочка з загоєної рани. Без "проєктів", без інстаграмних ритуалів, без "заряжених" коучів та психологинь.Справжня робота — не в далекому "підсвідомому мезозої", а тут і зараз:— у черзі на касі в АТБ,— у пробці,— в офісі, який ви ненавидите,— на екзамені у "гадкого" викладача.Не черга нас душить — ми самі себе душимо, відмовляючи собі відчувати те, що є прямо зараз. Ми все життя тренувалися душити власні відчуття — тепер це має красиве пояснення: "процес відпрацювання травм".Ми однією рукою вириваємо собі волосся на голові, а іншою втираємо крем для росту волос. Може, просто перестати рвати волосся?Секрет простий: треба побачити себе у реальних обставинах, у реальному часі. І те, що треба відпустити, відпуститься без драм, героїзму й майже безкоштовно.Тому головне не "відробляти" дитячі травми, а жити, дихати й радіти, навіть у черзі на касу. І якщо зовсім нестерпно — можливо просто вийти й піти на касу самообслуговування?

Мк. 9:1:«І сказав їм: Істинно кажу вам: є деякі з тих, що стоять тут, які не скуштують смерті, доки не побачать Царства Божого, що прийшло в силі».Царство Боже — не десь у далеких світах і не лише в майбутньому житті. Христос каже: "деякі з вас побачать Його вже зараз»". І справді — вже через кілька днів троє апостолів стали свідками Преображення. Вони побачили не лише Ісуса-Учителя, а Господа, Який сяє світлом вічності.Царство Боже — це явлення Божої сили в нашому теперішньому житті. Воно починається там, де серце довіряє Богові більше, ніж обставинам. Там, де людина не просто чекає раю після смерті, а вже тут живе інакше: з правдою, з любов’ю, з мужністю.Коли ми уникаємо гріха, то робимо це не тому, що хтось заборонив чи покарає, а тому, що гріх закриває нам очі на це світло. Він робить нас сліпими до Царства, яке вже прийшло в силі.Учні побачили славу Христа на горі. Ми бачимо Його в Євхаристії, у молитві, в житті Церкви. Але щоб це світло справді відкрилося, треба ступити за межу свого страху, своєї звички, своєї "маленької зони комфорту". Бо лише так ми відчуваємо силу Божого Царства, яке приходить.Царство Боже — це не казка на потім. Це сила, що вже діє.Питання тільки одне: чи готові ми жити так, щоб бачити Його зараз?