#щоденник
28. VI (субота)

Тиждень не писав ні риски. Що було за тиждень, давай по порядку.

У неділю нас зібрали на плацу й сказали: «Треба обрати завтра 13 людей, які поїдуть у Лондон». — «На що, нащо?» — «Доведуть завтра на місці, ви ж знаєте: солдат нічого не знає.» Повертаюсь до хлопців зі свого відділення: «Не проти, — питаю, — якщо я поїду?» — «Канєшна, Тоха, їдь.» І я поїхав. Звісно, Аліна теж.

Наступного ранку ми сіли в автобус, і нас повезли в Льондон. По трасі їхали півтори години, ще стільки ж плуганились по Лондону. Не скажу, що затори, просто всюди вузенькі вулички і безнастанні семафори. Та, ніде правди діти, катма в Європі тих просторів, що у нас, на сході.

Коло опівдня приїхали до Букінгемського палацу. Я давно закінчив школу і вже забув англійські теми про визначні памʼятки Лондона, і про те, хто там мешкає. Наш автобус зупинили біля входу в Палац Св. Джеймса, де саме проходила зміна варти. Ми спішились і приєдналися до юрби цікавих позиральців, що скупчилися попереду за пересувними барʼєрами, щоб подивитися на це видовище. Із дальнього кінця з-за повороту маршем виходять три колони стражників з оркестром. Усі в червоних піджачках та лискучих туфельках, а супроводжують їх верхи на конях округлі жінки. Мені було смішно дивитися на все це. Хтось скаже: традиція, я кажу: анахронізм.

Варта помінялась, стражники з музиками зайшли в палац, коники пішли геть, лишивши по собі сліди перетравленого харчу, а одному так невтерпець стало, що він посеред плацу справивився по-маленькому. Наїзниці було ніяково… Ми погрузилися назад в автобус і продовжили путь: по Марльборо роуд праворуч на Мел і до памʼятника королеві Вікторії. Обігнули його ліворуч і за рогом стали в Веллінгтонських казармах. Був час обіду. Нас повели в їдальню, де ми смачно підживились і перепочили. Цікаво, на території їдальні був маленький Старбакс. Я вже зрадів, що вперше за три тижні випʼю фільтру (хоч і несмачного, бо в Старбаксі дорого і несмачно), та коли, пообідавши, я зайшов туди по каву, виявилось, що кави у них нема… Тоді — треба ж було щось узяти! — я взяв шоколадний кекс, а каву… каву випив розчинну з їдальні.

Далі була хвилинка культури. Нас вивели послухати живу музику у The Guards Museum. Військовий оркестр грав просто неба. Сонце заливало нас своїм промінням. Майже усі стільці були зайняті. Грали динамічні джазові твори 60–80-х років. Я мимоволі подумав, чому в нас військові оркестри або й просто оркестри неодмінно мають грати класику? Чому ніколи не чути чогось сучасного, живого, що провокує вас танцювати? Памʼятаю, як маненька дівчинка стала між оркестром та слухачами і миленько пританцьовувала в такт музики.

З пів години по тому ми зустрілися з українськими військовими, що відповідають за навчання в Британії: двома молодими майорами, жінкою та чоловіком. Дивно, як у нас так швидко стають майорами… «Чи ви знаєте, де ви сьогодні будете?» — питають вони нас. — «Ні.» Посміхаються. — «Зараз на Даунінґ стріт відбувається зустріч Премʼєр-міністра Стармера і Зеленського. Цього місяця річниця нашої програми, вже три роки як Британія навчає наших військових у себе вдома, з цієї нагоди Президент скаже два слова і трохи поспілкується з вами.» Я глянув на Аліну і посмієнувся: «Сьогодні ми побачимось із Президентом» пробігло у всіх на думці.

Тоді ж коротеньке слово сказав очільник програми. Він був із своїм перекладачем, вже літньою жінкою, поважної зовнішності. Перекладаючи його, вона говорила дуже тихо, але гарно, з акцентом. «Здається, вона з діаспори» подумав я. На тому ми здали усі свої електронні пристрої і попростували на Даунінґ стріт.